Читати книгу - "Людина-коробка, Кобо Абе"

Це зараз найважливіше. Бо саме від них, мов електричні дроти від високої напруги, випромінюють зеленаве сяйво приспані колись слова й почуття. Настала та рідкісна мить, коли людина зможе перетворити дух у субстанцію.

— Прекрасно! Таким ліричним відступом ти собі, звичайно, не пошкодиш. Видно зразу, на що ти розраховував.

— Це лише один бік правди. Якщо ти не бачиш її другого боку, то я про нього й не згадуватиму.

— Ти думаєш, я цього хочу?

— Хочеш.

— Ти маєш у своєму розпорядженні хвилину чи дві.

— Ти вимагаєш неможливого.

— А хіба краще марнувати час?

— Ні, я хотів би ощадити кожну хвилину. Але вертатись у минуле теж не збираюся. Я в твоїй душі — мізерне створіння. Не те що ти в моїй. Та коли б я спробував утекти від цієї муки, час би поволі розтанув. Я певен, що коли вдамся до спокус, то хоч на мить здобуду спокій і щастя. Тому я хочу зберегти ці палючі вітри, що народилися з нещасного кохання. Чарівні хащі слів і море почувань… Як тільки я торкнуся пальцями твого тіла, час одразу спинить свій плин, і тоді настане вічність. Відчуваючи на собі подих цих палких вітрів, я до смерті не перестану тілесно перероджуватись…

Дзвінок іще не сповістив, що піднято завісу, а вистава вже закінчилася

Тепер я вже з певністю можу сказати, що не помилився. Можливо, зробив щось не так, але не помилився. Невдача — не підстава для каяття. Бо ж існував я не заради закінчення цієї історії.

Мені чути, як зачинилися парадні двері — вона вийшла з дому. Тепер уже пізно сердитися й на щось нарікати. В рипінні дверей мені вчувся глибокий жаль і співчуття. Між нами ніколи не доходило до сварок, зненависті теж не було. Я певен, що коли б вона могла, то пішла б непомітно. Тому так обережно зачиняла двері. Почекаю ще хвилин з десять і заб'ю парадний вхід цвяхами. Адже надії на те, що вона повернеться назад, немає ніякої. Я б тільки не хотів, щоб вона чула, як я грюкаю молотком.

Коли впораюсь із парадними дверима, лишиться ще замкнути зсередини чорний хід на другому поверсі. Вікна й вентиляційні душники я позатуляю фанерою і картоном так, що жоден промінчик світла не проникне знадвору. Тим паче, що світла немає й надворі — настало похмуре надвечір'я. Ніхто й ніщо не прокрадеться відтепер сюди, в цей дім без входу й виходу. Коли я все це зроблю, то зникну. Втечу, як може втекти лише людина-коробка. Куди — сподіваюсь написати в кінці цих нотаток.

Минуло десять хвилин. Я саме скінчив забивати парадні двері. Молоток зісковзнув, і я збив собі ніготь на великому пальці. Але кров майже не текла й біль швидко минув.

Правду кажучи, поки ми жили з нею разом, то не перекинулися й словом, аж досада бере. Але я не певен, чи ця досада зникла б, якби ми часто розмовляли. Бо вже минув той час, коли слова можуть зарадити. Нам вистачало й самих очей. Досконалість — провісник занепаду.

Її обличчя було ледь напружене, хоч, може, це мені тільки так здавалось, може, цього виразу йому надавав тонкий грим. Та це мене турбувало найменше. Важливо було те, що вперше за останні два місяці вона вдяглась.

Нас досі ніхто не турбував. Табличку з іменем і вивіску ми зняли, вимкнули червону лампочку на брамі, й оскільки в двір лікарні більше, ніхто не заглядав, то не було потреби вішати й табличку: "Сьогодні прийому не буде".

Раз у день, надівши коробку, я виходив у світ. Блукав містом, шукав харчі, залишаючись людиною-невидимкою. Так ми й жили: не в розкошах, але й не бідували. Я був певен, що так ми проживемо не один рік. Я піднімався східцями чорного ходу, знімав коробку й чоботи в коридорі нагорі, а вона бігла мені знизу назустріч зовсім гола. Це була така чарівна мить… Мене заполонювало бажання… Ми жадібно тулились одне до одного. Якщо й розмовляли, то це були якісь уривчасті й смішні слова. Вона була трохи нижча за мене, і я шепотів: "Твоє волосся так пахне". А вона, обнявши мене, повторювала: "Ти такий кругленький!" Але річ не в тому. Слова часом на те й існують, щоб одгородити людину від людини. А в нас такої загрози не було. Нам не заважала навіть трупарня поряд зі сходами — вона для нас просто не існувала.

Коли ми нарешті вгамовували жагу, наші обійми слабли, й ми йшли на кухню в кінці коридора. Та відірватись одне від одного ми не могли й там. Коли вона чистила картоплю або кришила цибулю, я сідав поряд і гладив її. Підлогу в кухні вкривала пліснява. Справжня кухня містилась унизу, а ця кімнатка колись призначалася для прийому хворих, але сюди ніхто не заглядав. Ми зробили з неї кухню, бо навпроти через коридор була порожня ще одна комірка, куди зручно було виносити покидьки. Ми викидали їх у вінілових мішечках, але миші ці мішечки прогризали й недоїдки валялися на підлозі, гнили, й з цієї кімнати завжди тхнуло смородом. Та нас не бентежило й це. Коли тулишся до чийогось тіла, нюх притупляється. Крім того, це дозволяло нам забувати про трупарню через коридор. За нашими оптимістичними підрахунками, ця кімната вщерть заповниться сміттям не раніш як за півроку.

Але чи й справді тут можна говорити про якийсь оптимізм? Мені здається, що з першого ж дня ми тільки втрачали надію. Пристрасть — вогонь душі, й ми намагалися його роздмухувати, щоб не погас, але навряд чи й тоді вірили, що він горітиме до кінця наших днів. Ми не могли навіть собі уявити, що півроку, поки кімната вщерть заповниться сміттям, — це надто довгий час. Ми й далі цілими днями тулились одне до одного, рідко виходячи за межі кола з радіусом у два з половиною метра. На такій відстані партнера майже не видно, але це не біда. На поміч приходить уява. Твій партнер теж сліпий, і ти навіть відчуваєш полегкість. Я перед нею мовби розпадавсь. Відчуваючи моє тіло, вона не бачила моєї душі — її це не цікавило. Слова втрачали зміст. Час зупинився. Три тижні чи три дні — все одно. Хоч як довго палало б полум'я, а прийде мить — воно спалахне востаннє й згасне навіки.

А тому, коли сьогодні я помітив, що вона, замість вибігти голою мені назустріч, як в усі попередні дні, — стоїть одягнена й мовчки дивиться, я раптом відчув, що знову повертаюсь назад, у своє безрадісне минуле. Мені стало соромно за свій вигляд. Швиденько пірнувши в коробку, я завмер. Вона насупила брови, роззирнулась, мовби мене тут і не було, навіть потягла носом повітря, ніби відчула неприємний запах. Потім поволі обернулась і зникла в своїй кімнаті, а я пішов навшпиньках до колишнього лікарського кабінету. Чи зміг би я розпочати все наново? Напевне, зміг би. За стіною панувала мертва тиша. Вона явно цього чекала, щоб я перший переступив межу, й тоді все почалося б спочатку. Та хоч би ми починали й сто разів, а все одно повернемося до цього самого місця, годинник відлічить той самий час…

Годинниковий циферблат стирається нерівномірно:

Найбільше біля цифри вісім,

Бо двічі на день

Погляд шорсткий за неї зачіпається

І роз'їдає, як дощ і вітер.

Цифра ж навпроти,

Цифра два,

Стирається наполовину —

Заплющене око вночі

Її не бачить.

А в кого циферблат гладкий

Однаково усюди стертий, —

Той стартував, спізнившись

На цілий оберт стрілки.

А тому світ,

Що на цей оберт перегнав його,

Для нього ще не почався.

Примара часу…

Стрілка стала сторч,

Дзвінок іще не сповістив,

Що піднято завісу, —

А вистава вже скінчилася.

. . . . . . . . . . .

Нарешті настав час в усьому зізнатися. Насправді я чув, як рипнули двері її кімнати. Саме її, парадні двері не могли рипнути, бо я їх забив. Поморочився, зате добре забив. Тепер вона не зможе від мене втекти. На дверях чорного ходу я теж повісив замок, вона ніколи не вибереться з будинку. Тільки ця проклята блузка й спідничка розділятимуть нас. Але як тільки я вимкну світло, одяг утратить свою силу й вагу. Бо коли його не видно, тоді все одно, вдягнена вона чи гола. Я не зношу її очей, коли вона дивиться на мене вдягнена. А в темряві всі сліпі. Тоді вона знову стає лагідною, й мене більше не переслідують настирливі думки, як би виколоти їй очі.

Отож, замість вилазити з коробки, я замкну в ній цілий світ. Усе, що в цьому домі творить форму й тінь, — ліхтарик, свічка, запальничка, сірники, — треба забрати.

За хвилину я все світло в будинку повимикав, тоді вибрався з коробки й голий нишком зайшов до її кімнати, уявляючи собі її, маленьку й безпорадну, в чорному кутку. Але раптом кімната перетворилась на щілину за крамницею коло якоїсь залізничної станції… Навпроти контора торговця нерухомим майном, що править водночас за камеру схову. В такі щілини ніхто зроду не заглядає, хіба для того, щоб справити малу потребу.

В'язка гумових шлангів… Залізний бак, перероблений на пічку… Гора картонних коробок… Старі велосипедні колеса й п'ять глечиків з-під. карликових сосен… Вона забрела сюди не просто так. Якщо шукала собі картонну коробку, то, мабуть, вилізла в оцю діру.

Розгрібаючи старий мотлох, я просувався вперед. Там, де щілина, здавалось, має скінчитися глухим кутом, я виявив бетонні сходи. Не дуже круті, всього на п'ять сходинок. Я спустився ними й не повірив своїм очам: далі йшла бетонована доріжка. Певно, тут планували збудувати віадук, а потім роздумали.

Я зійшов униз. Несподівано знявся рвучкий вітер. Десь гупали по рейках робітники, ремонтуючи колію. Небо заясніло — мабуть, хмари відбивали неонові вогні вулиць. Я ступив іще крок — і переді мною відкрилось небо, а внизу зміїлося сім чи вісім колій. Затиснуті між двох бетонних стін, заляпаних пташиним послідом, вони скидалися на робочий ліфт у каркасі незакінченої будівлі.

Я шукав її. Адже вона щойно була тут… Я роззирнувся уважніше, та звідусіль знову насунулась пітьма. Я був певен, що коли зроблю бодай крок уперед, побачу те саме. Немов я опинився в домі, в якому відбуваються одні й ті самі події.

…Стривай, поки не забулося; ще одна важлива деталь. Якщо вже коробка готова, то на стінці треба лишити вільне місце — для анонімних записів. Хоча цього місця в коробці завжди досхочу: його ніколи не заповниш. Мені часом дивно стає: деякі такі записи однаково що порожнє місце. В усякому разі, написати своє ім'я там можна завжди. Однак, якщо ти не хочеш вірити цьому, то не вір.

Зовні коробка — простий предмет, звичайний прямокутний паралелепіпед, але це справжній лабіринт, з'єднаний сотнею логічних кілець.