Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

Лена припустила, що телефон прослуховується, й зачекала до п’ятої ранку, коли закінчувалася комендантська година, а тоді пішла до доньчиної подруги попередити Лусію. Потім подибала до кардинала, який був близьким другом їхньої родини, перш ніж піднявся так високо небесними сходами Ватикану. Вона ніколи не просила про жодні послуги, але тепер відкинула гордість. Пригнічений ситуацією й чергами прохачів кардинал люб’язно вислухав її й домігся для Лусії притулку в посольстві Венесуели. Він порадив Лені виїхати також, перш ніж політична поліція виконає погрозу. «Я залишуся тут, ваша превелебносте. Я нікуди не поїду, не взнавши, що з моїм сином Енріке», — відповіла та. «Якщо знайдете його, прийдіть до мене, Лено, бо хлопець потребуватиме допомоги».

Річард

Бруклін

Річард Баумастер провів цю січневу суботню ніч, напівсидячи, притулившись до стіни: ноги в нього затерпли, бо Лусія поклала на них голову; він то прокидався, то засинав, одурілий від чарівного печива. Чоловік давно вже не почувався таким щасливим. Якість харчів, що містили марихуану, варіювалася, тож було важко визначити, скільки їх треба спожити, щоб досягти бажаного ефекту й не злетіти в повітря, мов ракета. Курити було б краще, але дим міг спричинити напад астми. Остання партія виявилася надто міцною, слід було нарізати менші шматочки. Травичка допомагала йому розслабитися після важкого робочого дня або прогнати лихі примари. Річард був чоловіком розважливим і, звичайно, не вірив у привидів. Але ті з’являлися. У світі Аніти, в якому він перебував разом з нею кілька років, життя та смерть були нерозривно пов’язані між собою, і повсюди вешталися добрі й лихі духи. Річард усвідомлював, що він алкоголік, і тому роками уникав спиртного, проте вважав себе несхильним до згубних речовин чи небезпечних пороків, якщо не вважати ґанджем пристрасть до велосипеду. Невеличкі дози марихуани, які споживав, вочевидь не належали до цієї категорії. Якби ввечері напередодні печиво не подіяло на нього так сильно, Річард, щойно погас вогонь у пічці, підвівся б і пішов до ліжка замість зустріти світанок із закляклими м’язами.

Цієї ночі він не мав сил опиратися демонам, що терзали його в напівзабутті й уві сні. Колись намагався тримати їх під замком у броньованому закапелку пам’яті, але відмовився від цієї затії, бо разом з демонами зникали й ангели. Згодом Річард навчився зберігати свої спомини, навіть найболючіші, адже без них він начеб ніколи не був молодим, ніколи не кохав, ніколи не був батьком. Якщо платою за це стане ще більше страждання, він заплатить таку ціну. Часом демони перемагали в битві з ангелами, і тоді його паралізувала нестерпна мігрень, яка також становила частку ціни. Чоловік мав тяжкий борг сподіяних помилок, борг, про який не прохопився нікому до цієї зими 2016 року, коли обставини змусили його відкрити серце. Відкривати його Річард почав цієї ночі, напівсидячи на підлозі в товаристві двох жінок та кумедного собаки й проганяючи поволі духів минулого, поки за вікнами спав Бруклін.

Коли вмикав комп’ютер, на моніторі з’являлася фотографія Аніти й Бібі: вони докоряли або посміхалися Річардові залежно від його настрою. Зображення не слугувало нагадуванням, у цьому не було потреби. Якби Річарда почала зраджувати пам’ять, Аніта й Бібі чекали б на нього в позачасовому вимірі снів. Один із них, особливо виразний, так чіплявся до нього, що чоловік цілий день блукав мовби однією ногою в цьому світі, а іншою — непевними дорогами кошмарного наслання. Вимкнувши перед сном світло, він згадував Аніту й Бібі, сподіваючись побачити їх. Знав, що нічні видіння виникають довільно: якщо власний мозок був здатний покарати його кошмарами, то він же міг винагородити Річарда, але той не винайшов способу викликати втішливі сни.

З часом тон і характер його болю змінилися. Спершу біль був червоний і пронизливий, але згодом зробився сірим, важким і шорстким, як мішковина. Річард нишком призвичаївся до цього болю, сприймав його як інші повсякденні недоречності, нарівні з підвищеною кислотністю. Провина, однак, залишалася незмінною — холодною, важкою, мов скло, невловимою. Орасіо, приятель, завжди готовий захоплюватися добром і применшувати зло, якось закинув Річардові, мовляв, той тішиться нещастям: «Пошли своє Над-Я[15] до дідька, друже. Оця твоя звичка перебирати кожну подію, що відбулася чи відбувається, й займатися самокатуванням є гріхом гордині. Ти не якесь там велике цабе. Мусиш вибачити собі раз і назавжди, як Аніта й Бібі тобі вибачили».

Лусія Мараз якось напівжартома сказала Річардові, що той стає старим полохливим іпохондриком. «Я вже став ним», — Річард спробував відповісти тим же напівжартівливим тоном, але її слова глибоко вразили чоловіка, бо це була неспростовна правда. Розмова відбувалася під час однієї з жахливих вечірок у департаменті, де обоє працювали, з нагоди виходу на пенсію якоїсь викладачки. Річард наблизився до Лусії з келихом вина для неї та склянкою води для себе; вона була єдиною особою, з ким йому хотілося розмовляти. Чилійка мала рацію: він жив якийсь заклопотаний. Пригорщами ковтав вітамінні добавки, боячись, що, коли здоров’я підведе, все піде прахом і конструкція його життя обвалиться. Річард обладнав будинок охоронною сигналізацією, бо чув, що в Брукліні — насправді як і скрізь — грабіжники вдираються до осель серед білого дня, а захищаючись від хакерів, придумав для комп’ютера й мобілки такі складні паролі, що час від часу сам їх забував. А ще застрахував автівку, життя, здоров’я… зрештою чоловікові бракувало тільки страховки від страшних споминів, що навалювалися після всіх повсякденних справ і вносили в душу сум’яття. Своїх студентів Річард повчав, що порядок — це мистецтво розумних істот, безперервна битва проти відцентрових сил, оскільки природною динамікою всього сущого є поширення, розмноження й хаос; щоб переконатися в цьому досить спостерегти людську поведінку, невситимість природи й нескінченну складність Всесвіту. Аби зберегти бодай видимість порядку, він не розслаблявся, з військовою чіткістю тримав під контролем своє існування. Для цього послуговувався списками й суворим розпорядком, що вельми розсмішило Лусію, коли та про них дізналася. Кепським у їхній праці разом було те, що від неї нічого не можна було приховати.

— Якою ти уявляєш свою старість? — спитала якось Лусія.

— Я вже в ній живу.

— Ні, голубе, тобі бракує ще років десять.

— Сподіваюсь, я не житиму надто довго, це було б справжнім нещастям. Найкраще померти в доброму здоров’ї,