Читати книгу - "День повернення додому"

воно що! — сердито закричала вона. — Це все той пройдисвіт, той нахабний злодюга! — її худі руки стиснулися у жилаві, міцні і бліді кулаки. — Той нелюд у чорному. Це його рук справа, це він його забрав, він забрав, він забрав! Але чому я… — Вона аж кипіла від злості. Її вицвілі блакитні очі палали вогнем. Від обурення їй бракло слів. Через мить вона звернулася до Емілі: — Дитинко, вставай! Ти мені потрібна!

Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.

— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!

— Я боюся, — зізналася Емілі.

— Але звичайно, ох, звичайно, що не мене?

— Тебе.

— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!

Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.

— Де твоя машина, Емілі?

— Внизу, у гаражі, мем.

— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?

Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.

— Що ти замислила, тітко Тілді?

— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!

Автівка заревіла, Емілі мовби прикипіла до керма, вдивляючись у мокру від дощу дорогу, що звивалася поміж вуличками. Тітка Тілді похитувала парасолею.

— Поквапся, дитино, поквапся, поки вони не вприснули у моє тіло якогось зілля, і не оббілували, і не почикрижили на шматки, як це у морочливих трунарів заведено. Потім скроять і зшиють так, що мама рідна не впізнає!

— Ой, тітко, тітко, відпусти мене, я не хочу туди їхати! Нічого доброго з цього не вийде, — зітхала дівчина.

— От ми і приїхали, — Емілі загальмувала на узбіччі дороги і безсило схилилася на кермо, але тітка Тілді вже вискочила з автівки і, делікатно притримуючи поділ, жваво подріботіла під’їзною дорогою на задвірок моргу, де із вилискуючого чорного катафалку саме вивантажували кошик.

— Ей! — накинулася вона на одного із чотирьох носильників. — Ану покладіть!

Усі четверо озирнулися.

— Відійдіть, леді, — сказав один із них. — Ми виконуємо свою роботу.

— Це моє тіло лежить там! — Тітка Тілді розмахувала парасолею.

— Ми нічого не знаємо, — озвався другий чоловік. — Будь ласка, мадам, відійдіть. Ця штука важка.

— Сер, — ображено виїукнула вона, — смію вас запевнити, що я важу сто десять фунтів.

Носильник ковзнув по ній поглядом:

— Леді, мене не цікавить, скільки ви важите. Мене цікавить, чи я встигну додому на вечерю. Якщо я запізнюся, то дружина мене вб’є.

І всі четверо рушили вперед, а тітка Тілді поспішила вслід за ними — через вестибюль, у прозекторську.

Чоловік у білому халаті вже з нетерпінням чекав на кошик, не приховуючи задоволеної посмішки на довгастому обличчі. Тітці Тілді було начхати як і на це вдоволене обличчя зокрема, так і на його власника загалом.

Поставивши кошик, четверо чоловіків пішли собі.

— Мадам, тут не місце для леді, — поглянувши на тітку, сказав чоловік у білому халаті.

— Що ж, — озвалася втішена тітка, — я рада, що ти так вважаєш. Саме те я й намагалася втовкмачити вашому молодику у чорному!

— Що ще за молодик у чорному? — здивувався працівник моргу.

— Та той, котрий вештався довкола мого будинку, і нікотрий більше.

— Такі, як ви описали, у нас не працюють.

— Ну і Бог з ним. Як оце ви щойно мудро зауважили, що це не місце для леді. Ось і я не хочу тут залишатися. Я хочу додому, готувати шинку для недільних гостей, та й Великдень на носі. А ще маю погодувати Емілі, дов’язати светри, понакручувати годинники…

— Те, що ви, мадам, на сто відсотків філософ і філантроп, не викликає жодних сумнівів, проте на мене чекає робота. Щойно принесли тіло. — Останнє речення він вимовив із неприхованим задоволенням, а тоді взявся перебирати свої ножі, трубочки, баночки та інше причандалля.

— Спробуйте хоч би пальцем торкнутися мого тіла, і я… — наїжачилася Тілді.

Він відмахнувся від неї, наче від ветхої молі.

— Джордже, — гукнув він з удаваною поштивістю, — будь такий ласкавий, проведи леді.

Тітка Тілді глянула на Джорджа, який наближався:

— Ану розвернувся і забрався геть із очей!

Джордж схопив її за зап’ясток.

— Прошу сюди.

Тілді вивільнилася. Легко. Її плоть начебто вислизнула. Це вразило навіть саму Тілді. У таких літах — і такі несподівані таланти!

— Бачили? — самовдоволено промовила вона. — Ви нічого не можете зі мною вдіяти. Поверніть мені моє тіло!

Працівник моргу недбало припідняв кришку. А тоді, кілька разів перебігши поглядом із тіла на Тілді і навпаки, зрозумів, що її тіло таки всередині… начебто… але як таке може бути?., і все ж таки… так… ні… ні… це неможливо, але… «Ух!» — різкий видих. Повернувся. Його очі при цьому робилися то як баньки, то як шпари.

— Мадам, — боязно промовив він, — ця леді тут… родичка… ваша?

— Щонайдорожча. Поводьтеся з нею обережно.

— Сестра, мабуть? — немов потопельник за соломинку, так він чіплявся за здоровий глузд.

— Яка ще сестра, телепню?! Це я — ти втямив? Я!

Працівник моргу обміркував її слова.

— Ні, — сказав він. — Такого не може бути. — І, продовжуючи перебирати свої інструменти, додав: — Джордже, поклич когось собі на допомогу. Я не можу працювати, коли поряд оця ненормальна.

Повернулися четверо носильників. Тітка Тілді задирливо схрестила руки.

— Не руште мене! — кричала вона, в той час коли її, наче пішака по шахівниці, переставляли із прозекторської у покійницьку, звідти у приймальню, відтак у кімнату для прощання і після цього, зрештою, у вестибюль, де вона змогла таки вхопитися за крісло, що знаходилося посеред кімнати. Надовкола у сірій тиші стояли лави і пахло квітами.

— Послухайте, мем, — сказав один із чоловіків. — Ось тут тіло буде покоїтися під час завтрашньої церемонії.

— Я звідси не вступлюся, поки не отримаю те, що хочу.

Вона сиділа із суворим обличчям, її бліді пальці торгали мереживний комірець, а одна нога у високому черевику на гудзиках роздратовано постукувала по підлозі. Кожен, хто підступав занадто близько, отримував удар парасолею. А коли хтось із них кидався вхопити її, то вона просто… вислизала.

Шваркіт у конторі почув містер Каррінґтон, директор моргу, і придибав по проходу з’ясувати, що трапилося.

— Годі, годі, — прошепотів він до службовців, приклавши