Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Клод щойно сказав:

— Студія? На фермі? Розкішно.

Елодія зі своїм міським гарчанням описує двосхилий будиночок на березі темної та стрімкої ріки, що шумує коло гранітних кругляків, із хистким містком на другий бік, буковим-березовим гайочком і світлою прогалиною, всіяною анемонами й чистотілом, пролісками й молочаєм.

— Ідеально для співця природи, — каже Клод.

Це так правдиво й так заяложено, що Елодія запинається. Він тисне далі:

— Як далеко це все від Лондона?

Під «усім» він має на увазі безглузді річку й каміння, дерева і квіти. Знітившись, вона ледве досмажує свої слова:

— Десь двісті миль.

Вона вгадала, що він спитає її, яка найближча залізнична станція та скільки займає дорога — речі, що їх він скоро забуде. Але він питає, вона відповідає, і ми слухаємо втрьох, не заціпенівши й навіть ні краплі не знудившись. Кожен зі свого погляду, ми захоплені непромовленим. Коханці, якщо Елодія — коханка, дві сторони, зовнішні щодо шлюбу,— це подвійний заряд, що рознесе цю родину на шматки. І закине мене вгору, до пекла, на мій тринадцятий поверх.

Із м’якою рятувальною інтонацією в голосі Джон Кернкрос зазначає, що йому подобається вино — нагадування Клодові долити келихи. Поки він їм прислужує, серед нас западає тиша. Я уявляю нап’яту струну піаніно, що чекає на свій раптовий повстяний молоточок. Труді зараз заговорить. Я розумію це з синкопованого спотикання її серця, якраз перед її першим словом.

— Оці сови. Вони реальні чи типу щось уособлюють?

— Ні-ні, — відповідає Елодія поспіхом. — Вони справжні. Я пишу з життя. Але читач додає, ну, символи, асоціації. Я не можу цьому завадити. Так працює поезія.

— Я завжди уявляю сов, — каже Клод, — мудрими.

Поетка робить паузу, намагаючись вловити в повітрі сарказм. Вона розуміє, чого вартий Клод, і рівно промовляє:

— Ну, така ваша доля. Я тут нічим не можу допомогти.

— Сови злобні, — каже Труді.

Елодія:

— Як і вільшанки. Як і вся природа.

Труді:

— Неїстівні, очевидно.

Елодія:

— А коли сова висиджує яйця, то нею можна отруїтися.

Труді:

— Авжеж, та, що висиджує яйця, може і вбити.

Елодія:

— Я так не думаю. Від неї просто хочеться блювати.

Труді:

— Я маю на увазі, якщо вона застромить кігті тобі в обличчя.

Елодія:

— Так не буває. Вона надто ляклива.

Труді:

— Поки її не спровокувати.

Розмова невимушена, інтонація — малозначна. Світська бесіда чи обмін погрозами та образами — мені не вистачає соціальної досвідченості, щоб це визначити. Якщо я п’яний, то Труді, напевно, теж, але ніщо в її поведінці цього не виказує. Відраза до Елодії, в якій вона тепер бачить свою суперницю, можливо, працює як протверезливий еліксир. Джон Кернкрос, здається, не проти віддати свою дружину Клодові Кернкросу. Це глибоко ранить мою мати, яка вважає, що це їй вирішувати, кого викидати та віддавати. Вона може відмовити батькові в праві на Елодію. Вона може відмовити йому в праві на саме життя. Але, можливо, я помиляюся. Батько читав у бібліотеці, здавалося, хапався за кожну секунду в присутності матері, дозволив їй виштовхати його на вулицю («Йди вже!»). Я не можу довіряти своїм судженням. Ніщо не сходиться.

Але тепер ніколи розмірковувати. Він стоїть, височіючи над нами, з келихом у руці, ледве-ледве погойдуючись, готовий виголосити промову. Мовчіть усі.

— Труді, Клоде, Елодіє, можливо, в мене вийде сказати коротко, можливо, ні. Яка різниця? Я хочу сказати ось що. Коли кохання помирає і шлюб лежить у руїнах, першою жертвою стає правдива пам’ять, порядні, чесні спогади про минуле. Воно надто незручне, воно надто різко обвинувачує теперішнє. Це привид колишнього щастя на бенкеті краху й відчаю. Тож проти зустрічного вітру забуття я хочу поставити мою маленьку свічечку правди й подивитися, наскільки далеко сягає її світло. Майже десять років тому на далматинському березі, в дешевому готелі без вікон на Адріатичне море, у кімнатці, у вісім разів меншій за цю, на ліжку заледве три фути завширшки, ми з Труді поринули в кохання, у захват і довіру, радість і мир — без меж, поза часом, більші за будь-які слова. Ми відвернулися від світу, щоб винайти й побудувати наш власний. Ми збуджували одне одного вдаваним насильством, але ми також голубили й пестували одне одного, як дітей, давали одне одному лагідні імена, мали свою таємну мову. Ми були по той бік сорому. Ми отримували й давали, і дозволяли одне одному все. Ми були героїчні. Ми вірили, що стоїмо на вершині, яку ще ніхто ніколи не підпорював, ані в житті, ані в усій на світі поезії. Наше кохання було настільки величним, що здавалося нам світовим законом. Воно було етичною системою, способом спілкуватися з іншими, настільки засадничим, що світ його якось прогледів. Коли ми лежали на вузькому ліжку лицем до лиця, дивилися глибоко в очі одне одному й розмовляли, ми створювали самих себе. Вона брала мої руки й цілувала їх, і вперше в житті я їх не соромився. У наших родинах, що їх ми докладно описували одне одному, нам нарешті вдавалося побачити якийсь сенс. Ми відчайдушно любили їх, попри всі минулі негаразди. Так само і з нашими найкращими, найважливішими друзями. Ми могли виправдати всіх, кого знали. Наше кохання було за благо світові. Ми з Труді ніколи не говорили й не слухали так уважно. Коли ми кохалися, це було продовженням наших розмов, а розмови — продовженням нашого кохання.

Коли той тиждень закінчився і ми повернулися й облаштувалися разом тут, у моєму домі, кохання тривало — місяці, а за ними роки. Здавалося, ніщо не зможе йому завадити. Тож перш ніж говорити далі, я підношу тост за це кохання. Хай ніхто його не заперечить, не забуде, не викривить і не відкине як ілюзію. За наше кохання. Воно сталося. Воно було справжнім.

Я чую човгання й бурчання неохочої згоди та, ближче, я чую, як мати важко глитає, перш ніж удати, що п’є. Я думаю, вона лютиться на слова «мій дім».

— Тепер, — веде далі мій батько, стишуючи голос так, ніби зайшов до кімнати з небіжчиком, — те кохання віджило свій вік. Воно так і не перетворилося на голу рутину або на загорожу від старості. Воно загинуло швидко, трагічно, як і має гинути кохання такого величного масштабу. Завіса впала. Воно закінчилося,