Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

— Ох! Справи наші кепські! Особливо якщо порівняти з обстановкою вашого дому… Постійно чую про ваші плантації цукрової тростини. Це ваше єдине підприємство?

— Так… І ще в Ентре-Ріос…

— Щасливець! Якби можна було… Мені завжди хотілося провести кілька місяців в селі, та це завжди була лише мрія!

Вона замовкла, кинувши швидкий погляд на Небеля. А в того завмирало серце: він заново переживав те, що хоронилося в його душі одинадцять років.

— Усе це через брак зв’язків… Так важко мати друга в таких обставинах!

Серце Небеля стискалося дедалі дужче, увійшла Лідія.

Вона також дуже змінилася, бо чар невинності й чистоти чотирнадцятирічної дівчини вже не віднайдеш у двадцятишестирічній жінці. Однак, як і раніше, була вродливою. Його чоловічий нюх відчув в її ніжній шиї, погідному спокої її погляду, в усьому тому непоясненному, що сповіщає чоловікові про вже пережите кохання, яке він завжди мусив приховувати, згадку про ту Лідію, яку знав.

Вони розмовляли про банальні речі зі стриманістю зрілих людей. Коли вона на хвильку вийшла, мати знову повернулася до попередньої розмови:

— Так, вона трохи квола… І коли я думаю, що в селі вона відразу би поправилася… Послухайте, Октавіо, дозвольте мені говорити з вами начистоту. Ви ж знаєте, що я вас любила як сина… Чи могли б ми провести сезон у вашому маєтку? Лідії це пішло би на користь!

— Я одружений, — відказав Небель.

На обличчі сеньйори з’явилася гримаса досади, якусь мить її розчарування було щирим; але вона зараз же комічно склала хрест-навхрест руки.

— Ви? Одружений? От біда! Даруйте… Сама не знаю, що кажу… А ваша дружина мешкає з вами на цукровій плантації?

— Зазвичай так… Зараз вона в Європі.

— От біда! Тобто… Октавіо, — додала вона зі сльозами на очах, — вам я можу розповісти. Ви були мені майже як син… Ми майже жебраки! Чому ви не хочете, щоб я поїхала з Лідією? Зізнаюся вам як мати, — додала вона з єлейною усмішкою, понизивши голос. — Ви добре знаєте, яке в Лідії серце, правда ж? — Вона сподівалася відповіді, але Небель мовчав. — Так, ви її знаєте! Невже ви думаєте, що Лідія здатна забути, коли кохала? — Тепер вона підкріпила свій натяк підморгуванням.

І тут Небель оцінив безодню, в яку міг впасти раніше. Вона була такою ж матір’ю, як завжди, але тепер через свою душу, морфій і нужду цілком опустилася… A Лідія… Побачивши її знову, він відчув спалах жаги до цієї жінки із повним і вже обвислим підгорлям. Перед лицем такої комерційної оборудки, яку йому пропонували, він кинувся в обійми тієї дивної любовної пригоди, яку наготувала йому доля.

— Знаєш, Лідіє? — радісно защебетала мати, коли донька вернулася. — Октавіо запрошує нас провести сезон в його маєтку. Що ти на це скажеш?

Лідія на мить звела брови, та знову відзискала спокій.

— Чудово, мамо…

— Ах, ти знаєш, що він каже? Він одружений. А ще такий молодий! Ми йому майже рідня…

Тоді Лідія перевела погляд на Небеля і якийсь час дивилася на нього з печальною строгістю.

— Давно? — прошепотіла вона.

— Чотири роки, — відказав він тихо. Попри все йому забракло духу глянути на неї.

Зима

Через крайню обачність Небеля, якого на цій лінії добре знали, їхали вони нарізно. Та вийшовши зі станції, усі разом сіли в прислану з дому коляску. Коли він залишався сам на цукровій плантації, то прислуговувала йому тільки стара індіанка — не так через його поздержливість, як через те, що дружина забирала із собою всю челядь. Тож вірній тубілці він представив своїх супутниць як стару тітку і її доньку, які приїхали поправити підірване здоров’я.

До того ж це було цілком правдоподібно, бо старша пані нестримно подавалася. Приїхала цілком розбита, заледве тримаючись на ногах, і її вимучений вид криком кричав про те, що цей живий труп потребує уколу морфію, від якого вона на прохання Небеля утримувалася протягом чотирьох годин.

Небель, який по смерті батька перервав навчання, знав достатньо для того, аби передбачити швидку катастрофу; нирки під час нападу могли відмовити, і морфій тільки прискорював таку розв’язку. Вже у повозі, не годна більше терпіти, дама дивилася на Небеля з мукою в очах.

— Октавіо, дозвольте мені… Я більше не можу! Лідіє, заслони мене.

Донька спокійно затулила матір, і Небель почув шурхіт одягу, який поквапно задирали, аби зробити укол в стегно. Очі засяяли, і повнота життя, наче маска, укрила те агонізуюче обличчя.

— Тепер усе гаразд… Яке щастя! Я почуваюся добре!

— Вам треба було б це покинути, — строго сказав Небель, скоса дивлячись на неї. — Коли ми приїдемо, вам стане гірше.

— О, ні. Радше я помру прямо тут.

Небель увесь день ходив роздратований, він вирішив, як зможе, вбачати в Лідії та її матері лишень двох нещасних хворих. Та надвечір, подібно до диких звірів, які о цій порі починають гострити кігті, чоловічий гін став потроху послаблювати його рішучість.

Повечеряли вони рано, бо мати, що почувалася знесиленою, хотіла негайно лягти спати. Не могло бути й мови, аби вона тільки випила молока.

— Фе! Яка гидота! Воно мені в горло не піде. Ви хочете, аби я пожертвувала останніми роками свого життя, і то зараз, коли я можу померти щасливою?

Лідія не змигнула й оком. Вона перемовилася з Небелем кількома словами, і лиш тоді, коли вони допивали каву, їхні погляди зустрілися; та Лідія відразу ж опустила очі. Через чотири години Небель нечутно відчинив двері в кімнату Лідії.

— Хто там? — одразу прозвучав стривожений голос.

— Це я, — ледь чутно прошепотів Небель.

Після його слів почувся шелест одягу, наче хтось різко сів на постелі, і знову запала тиша. Та коли його рука в темряві торкнулася зимного плеча, по тілу пробіг сильний дрож.

Потім, коли він лежав без руху обік тієї жінки, яка вже пізнала любов до його приходу, з найпотаємніших глибин душі Небеля піднялася праведна гордість за свою юність, коли він жодного разу не торкнувся, навіть не зірвав поцілунку з уст того юного створіння, яке дивилося на нього з осяйною невинністю. Він думав над словами Достоєвського, яких до тієї миті не розумів: «…нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, й кориснішого для життя, ніж якийсь гарний спогад». Небель беріг її, цю незаплямовану згадку, незайману чистоту своїх вісімнадцяти років, яка тепер лежала там, утоптана в багно на ліжкові служниці. Відтак він відчув на своїй шиї дві важкі, безмовні сльози. Вона також згадувала… І сльози Лідії текли одна за