Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Хо-хо-хо! — реготнув велетень, зашарівшись, наче школяр, і гордо задираючи носа.

Наступної миті він уже підніс руку, зупиняючи рух і переводячи через вулицю перелякану стареньку пані. І якщо хода його зробилась величнішою, а груди гордо випинались, то це була тільки підсвідома реакція на слова маленької дівчинки, що зараз у захваті дивилась на нього з протилежного боку вулиці. За мить, подавши рукою дозвіл рушати водіям і візникам, він повернувся до Полліанни.

— Ох, як блискуче ви це робите — просто очей не відвести! — вітала вона його, сяючи очима. — Достоту, як Мойсей переводив Синів Ізраїлевих через Червоне море. На ваш знак хвилі розступаються, і люди проходять між ними. Уявляю, як вам приємно, що ви здатні таке робити! Раніше я вважала, що найбільшу втіху дає його робота лікареві; але нині схиляюсь до думки, що полісменові іще приємніше, отак, як ви, допомагати переляканим людям. А ще…

Однак, знову ніяково реготнувши, чолов’яга у синій шинелі поспішив на своє місце посеред вулиці, і Полліанна залишилась сама на тротуарі.

Ще якусь хвилинку Полліанна милувалась на «перехід через Червоне море», а тоді, востаннє озирнувшись, вирушила у зворотну путь.

«Час мені, мабуть, повертатись додому, — розмірковувала дівчинка. — Невдовзі й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи свої кроки у бік, звідки прийшла.

Лише потинявшись кількома незнайомими перехрестями і зробивши дві хибні спроби змінити напрям, Полліанна усвідомила, що «повернутись додому» — не така проста справа, як їй видавалось. І вже тільки наштовхнувшись на будинок, який вона точно раніше не бачила, дівчинка зрозуміла, що заблукала.

Вона опинилась на брудній вузенькій вулиці з щербатою бруківкою. По обидва боки тяглися похмурі багатоповерхівки і непривабливого вигляду крамниці. Якісь галасливі чоловіки й жінки навколо голосно перемовлялись, але ні слова з тієї мови Полліанна нездатна була розібрати. Більше того, місцеві мешканці дивились на неї здивовано, так, наче знали, що вона нетутешня.

Кілька разів уже Полліанна питала дорогу, але щоразу марно. Схоже, ніхто не знав, де мешкає місіс Керю. А останні дві особи, до яких вона зверталась, відповіли енергійними жестами і висловами на невідомій мові, яку Полліанна визначила, як голландську — ту, на якій спілкувались у родині Хаґерманів, єдиних іноземців Белдінґсвіля.

Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.

«Та однаково, — втішала вона себе, — я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»

Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.

— Агов, подруго, чого рюмсаєш? — поцікавився хтось весело. — Що за лихо?

Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.

— Ой, як же я рада тебе бачити! — вигукнула вона. — Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!

Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.

— Якою там голландською! — пирхнув він. — Ти, либонь, здибалася з макаронниками.

Полліанна наморщила лоба.

— У будь-якому разі, вони не розмовляли англійською, — невпевнено розважила вона. — Принаймні не могли відповісти на мої запитання. Але, може, ти відповіси. Ти не знаєш, де мешкає місіс Керю?

— Нє-а! Хош, кишені виверну?

— Як це? — перепитала Полліанна, не второпавши.

Хлопчисько знову вишкірився.

— Я кажу, ні сном, ні духом. Не траплялось мені здибатися з тою леді.

— Невже ніхто її не знає? — благально запитала Полліанна. — Розумієш, я вийшла прогулятись і заблукала. Ходжу, ходжу, а нашого будинку ніде немає. Вже час вечеряти, і сутеніє. Я хочу додому. Мені конче треба додому!

— От горе! Моя б нянька місця собі не знаходила! — позірно поспівчував хлопчисько.

— Так, боюсь, місіс Керю теж не знаходить собі місця, — зітхнула Полліанна.

— Це щось! Ти мене доконала, — насмішкувато сказав хлопчина. І раптом: — Слухай, а ти хоч знаєш, яка тобі вулиця потрібна?

— Н-не зовсім… тільки що якась «авеню», — відповіла Полліанна.

— А-ве-нью-ууу?! За це тобі п’ять балів і цукерка! Розумниця! А номер будинку який? Зумієш пригадати? Почухай у потилиці!

— Почухати у потилиці? — перепитала Полліанна і невпевнено піднесла долоню до голови.

Хлопець презирливо зиркнув на неї.

— Кінчай дурня клеїти! Ти не така прибацана, яку з себе корчиш! Ти знаєш номер будинку, який тобі треба?

— Ні… Але знаю, в ньому є сімка! — згадала Полліанна з надією в голосі.

— Ні, ви чули таке? — не припиняв насміхатись зухвалий хлопчисько. — «В ньому є сімка»! І я повинен за цією ознакою розпізнати будинок!

— Ой, будинок я б упізнала, якби його побачила! — бадьоро заявила Полліанна. — Я думаю, що вулицю теж би упізнала. Бо на ній такий гарний садочок по всій-всій довжині, просто посеред вулиці!

Цього разу хлопчисько зацікавився інформацією.

— Садок?! — перепитав він. — Посередині вулиці?

— Так — дерева, травичка. А посередині доріжка з лавочками. А ще…

Хлопець перервав її захопленим вигуком:

— Гоп-ля-ля! Комонвелт-авеню, як доктор приписав! Коняка б зрозуміла!

— Ой, то ти справді знаєш? — благально вигукнула Полліанна. — От я тільки не впевнена стосовно доктора. Не знаю, чи там десь є доктор поруч. А коней я там бачила. Хоча у місіс Керю є автомобіль. Але коні…

— Запрягай! — пирхнув хлопчисько. — Бо я туди знаю дорогу, як ложка до рота! Я туди щодня відвожу сера Джеймса, у парк. І тебе відведу. Зачекай тільки, як порозпродую всі газети. А тоді, опинишся на своїй авеню, не встигнеш навіть рота роззявити!

— То ти що ж, відведеш мене додому? — уточнила Полліанна, знов не до кінця второпавши.

— Запросто! Якщо ти знаєш, котрий будинок твій, фірма гарантує.

— Так, я його знаю! — схвильовано запевнила Полліанна, не помічаючи сарказму. — Але щодо гарантій фірми — я не впевнена. Якби ти міг…

Та хлопчик тільки зміряв її черговим презирливим поглядом і пірнув у щільний тлум перехожих. За мить, Полліанна почула з натовпу його дзвінкі вигуки:

— Купуйте газети! Вам «Геральд»? «Глоуб»? Газету, сер?

Полегшено зітхнувши, Полліанна відступила до якогось під’їзду і стала чекати. Вона була втомлена, але щаслива. Попри деякі незрозумілі обставини цієї придибеньки, вона довіряла хлопчикові, а головне — була впевнена, що він здатен довести її додому.

— Він славний, і він мені подобається, — промовила вона сама до себе, стежачи поглядом за його рухливою енергійною постаттю. — Але розмовляє він якоюсь чудернацькою мовою. Начебто рідною, але чимало слів геть не єднаються за сенсом з рештою того, що він каже. Але однаково я рада, що він мені зустрівся, — закінчила вона