Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

їжі, напружено позираючи по черзі на кожного з літніх магів. Лонгфут із насолодою вгризався в кожну страву, всміхаючись усім присутнім так, ніби їм було так само добре. Лоґен тримав виделку в руці, суплячись і незграбно колючи свою тарілку, наче дошкульного шанка, а дуті рукави камзола, що погано сидів на ньому, раз у раз потрапляли йому в їжу. Джезаль майже не сумнівався, що Ферро за бажання могла б дуже вправно користуватися столовими приборами, та замість цього вона вирішила їсти руками, агресивно дивлячись на кожного, хто зазирав їй у вічі, ніби провокуючи їх заборонити їй це. Вбрана вона була в той самий забруднений у дорозі одяг, який носила останній тиждень, і Джезаль на мить замислився, чи не дали їй сукню. Від цієї думки він мало не вдавився вечерею.

Джезаль не обрав би собі таку їжу, таке товариство чи таку обстановку, але річ була в тому, що в них за кілька днів до цього майже скінчилися харчі. Пайки в ці дні складалися з пригорщі білястих корінців, що їх викопав на гірському схилі Лоґен, шести крихітних яєць, украдених Ферро з високого гнізда, та невимовно гірких ягід, яких нарвав на дереві (очевидно, навмання) Лонгфут. Джезаль був би радий з’їсти власну тарілку. Він, суплячись, розрубував хрящувате м’ясо на ній і думав, чи не є тарілка й справді смачнішою.

— Корабель іще придатний для плавання? — пробурчав Баяз. Усі підвели очі. Це були перші слова, сказані за тривалий час.

Конейл холодно зміряла його темними очима.

— Ти маєш на увазі той корабель, яким Джувенс і його брати попливли до Шабуліана?

— А який іще?

— Тоді ні. Він непридатний до плавання. Він зогнив до зеленої каші в своєму старому доку. Але не бійся. Побудували новий корабель, а коли зогнив і він, побудували ще один. Найновіший із них гойдається на хвилях, прип’ятий до берега й щедро вкритий водоростями та морськими качечками, але на ньому завжди є команда та харчі. Я не забула обіцянки, яку дала нашому майстрові. Я добре виконала свої зобов’язання.

Баяз сердито насупив брови.

— Ти, як я розумію, хочеш сказати, що я цього не зробив?

— Я такого не казала. Якщо тобі вчувається докір, то річ у твоєму ж почутті провини, а не в моєму звинуваченні. Я ні на чий бік не стаю, ти ж знаєш. Ніколи не ставала.

— Ти говориш так, наче лінь — найбільша з чеснот, — пробурмотів Перший з-поміж магів.

— Часом так і є, якщо діяти означає брати участь у твоїх чварах. Баязе, ти забуваєш, що я вже все це бачила, і не один раз, і мені це здається нудною закономірністю. Історія повторюється. Брат іде на брата. Як Джувенс бився з Глустродом, як Канедіас бився з Джувенсом, так і Баяз бореться з Калулом. Люди дрібнішають, світ більшає, та ненависті в них не менше, а милосердя не більше. Чи завершиться це огидне суперництво так само добре, як інші? Чи воно буде страшнішим?

Баяз пирхнув.

— Пропоную не вдавати, ніби тобі не байдуже, чи ти відійшла б від своєї канапи на десять кроків, якби тобі було не байдуже.

— Мені байдуже. Я спокійно в цьому зізнаюся. Я ніколи не була така, як ти, чи Калул, чи навіть як Захарус або Юлвей. Мені не властиве ні нескінченне честолюбство, ні бездонне нахабство.

— Ні, справді ні. — Баяз із огидою втягнув повітря крізь ясна та кинув виделку на свою тарілку так, що та задзеленчала. — Тільки нескінченне марнославство та бездонне ледарство.

— Мені властиві дрібні пороки та дрібні чесноти. Мене ніколи не цікавила перебудова світу відповідно до власних великих задумів. Світ завжди задовольняв мене таким, який він є, і тому я — карлиця серед велетнів. — Її очі під важкими повіками без поспіху оглянули по черзі кожного з її гостей. — І все ж карлики нікого не топчуть. — Джезаль кашлянув: її допитливий погляд упав на нього й уважно придивився до його жорсткого м’яса. — Ти ж багато кого розтоптав у гонитві за своїми амбіціями, так, коханий мій?

Баязове невдоволення почало важко, наче великий камінь, тиснути на Джезаля.

— Не треба розмовляти загадками, сестро, — пробурчав старий. — Я хотів би знати, що ти маєш на увазі.

— А, я забула... Ти прямолінійний у розмовах і не терпиш жодного обману. Ти сказав це мені, щойно заявив, що ніколи мене не покинеш, — якраз перед тим, як покинув мене, щоби знайти собі іншу.

— Це був не мій вибір. Ти мене ображаєш, Конейл.

— Я ображаю тебе? — процідила вона, і тепер на Джезаля з другого боку сильно натиснув її гнів. — Яким чином, брате? Хіба ти не пішов? Хіба не знайшов собі іншу? Хіба не вкрав у Творця — спершу таємниці, а потім доньку?

Джезаль зіщулився і згорбив плечі, почуваючись затиснутим, як гайка в лещатах.

— Толомей — ти пам’ятаєш її?

Сердите обличчя Баяза стало ще холоднішим.

— Я припускався помилок і досі за них розплачуюсь. У мене не минає й дня без думки про неї.

— Неймовірно шляхетно з твого боку! — глузливо промовила Конейл. — Вона, без сумніву, зомліла би від вдячності, якби почула тебе зараз! Я теж час від часу думаю про той день. День, коли завершився Старий час. Як ми зібралися під Будинком Творця, жадаючи помсти. Як ми застосували все своє Мистецтво та весь свій гнів і не змогли навіть подряпати ворота. Як ти шепотів до Толомей серед ночі, благаючи її впустити тебе.

Вона притиснула зів’ялі руки до грудей.

— Ти вдавався до таких ніжних слів. Мені й не снилося, що ти здатен на такі слова. Навіть я, старий цинік, була зворушена. Як могла тобі відмовити така невинна істота, як Толомей, хоч що вона розсувала — батькові ворота чи власні ноги? І яку вона одержала винагороду за свої жертви, брате? За те, що допомагала тобі, довіряла тобі, кохала тебе? Сцена, певно, була дуже драматична! Ви втрьох на даху. Дурна дівчина, її ревнивий батько та її таємний коханий. — Вона пирснула гірким сміхом. — Сценарій однозначно нещасливий, але він рідко коли закінчувався аж так погано. І батько, і донька. Падіння на міст із великої висоти!

— Канедіас був немилосердний, — пробурчав Баяз, — навіть до власної дитини. Він у мене перед