Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

носом скинув із даху свою доньку. Ми побились, і я скинув його, охопленого полум’ям. Так я й помстився за нашого майстра.

— Ой, молодець! — Конейл сплеснула руками в удаваному захваті. — Усі люблять щасливі фінали! От тільки скажи мені ще дещо. Що змусило тебе так довго ридати за Толомей, якщо я ніколи не могла витиснути з тебе хоч сльозинку? Ти вирішив, що любиш чистих жінок, так, брате? — Вона іронічно затріпотіла віями, що на її старезному обличчі видавалося дивовижно неприємним. — Невинність? Найбільш скороминуща й нікчемна з чеснот. Її я ніколи не жадала.

— А може, сестро, це єдине, чого ти ніколи не жадала?

— О, чудово, мій давній коханий, дуже витончено. Мені завжди понад усе подобалася твоя дотепність. Калул, звісно, був вправнішим коханцем, але він ніколи не відзначався твоєю пристрастю чи відвагою. — Вона несамовито проштрикнула виделкою шматок м’яса. — Поїхати в твоєму віці на край світу? Щоб украсти те, що заборонив наш майстер? Справжня відвага.

Баяз зневажливо пирхнув у її бік.

— Що ти можеш знати про відвагу? Ти, яка всі ці довгі роки не любила нікого, крім себе? Яка нічим не ризикувала, нічого не віддавала й нічого не створила? Ти, яка дозволила зогнити всім дарам, які дав тобі наш майстер! Залиш свої історії в пилу, сестро. Усім байдуже, а надто мені.

Двоє магів гнівно витріщились одне на одного в крижаній тиші, і від їхнього кипучого гніву обважніло повітря. Дев’ятипалий сторожко відсунув стілець від столу, і його ніжки стиха завищали. Ферро сиділа навпроти з набурмосеним у надзвичайно сильній підозрі обличчям. Малакус Кей вишкірив зуби, не зводячи лютих очей зі свого майстра. Джезалеві вистачало сил хіба що сидіти, затамувавши подих, і сподіватися, що в цій незрозумілій суперечці нікого не підпалять. Зокрема його.

— Що ж, — заговорив брат Лонгфут, — особисто мені хотілося б подякувати нашій господині за цю чудову трапезу... — Двоє старих магів одночасно вп’ялися в нього безжальними поглядами. — Тепер, коли ми близькі... до свого кінцевого... пункту... гм... — Навігатор ковтнув і опустив погляд на свою тарілку. — Не зважайте.

Ферро сиділа голяка, підтягнувши одну ногу до грудей, обдираючи струп на коліні та суплячись.

Вона насупилася на важкі стіни кімнати, уявляючи величезну вагу старого каменю, що оточував її. Згадала, як супилася на стіни своєї камери в палаці Утмана, підтягувалася, щоб визирнути з крихітного віконця, відчувала сонце на обличчі та мріяла про свободу. Згадала залізне кільце, що натирало їй щиколотку, та довгий тонкий ланцюг, незмірно міцніший, ніж здавалося на перший погляд. Згадала, як боролася з ним, жувала його й тягнула себе за стопу, поки з її роздертої шкіри не потекла кров. Вона ненавиділа стіни. Для неї вони завжди були дугами капкана.

Ферро насупилася на ліжко. Вона ненавиділа ліжка, дивани та подушки. М’які речі роблять м’якою людину, і вона їх не потребувала. Вона згадала, як лежала в темряві на м’якому ліжку, коли її тільки-но обернули на рабиню. Коли вона ще була дитиною, малою та слабкою. Лежала в темряві й ридала від бажання побути на самоті. Ферро несамовито дряпнула струп і відчула, як із-під нього заточилася кров. Вона ненавиділа ту слабку, дурну дитину, яка дозволила себе захопити. Зневажала пам’ять про неї.

Найбільше Ферро супилася на Дев’ятипалого, що лежав на спині в оточенні зібганих і зім’ятих ковдр, відкинувши назад голову; щелепа в нього відвисла, очі були заплющені, дихання стиха посвистувало в носі, а одна бліда рука була викинута під незручним на перший погляд кутом. Спить, як дитина. Чому вона з ним трахалась? І чому вона досі це робить? Їй узагалі не слід було його торкатися. Взагалі не слід було з ним говорити. Не потрібен він їй, цей великий потворний білий дурень.

Їй не потрібен ніхто.

Ферро сказала собі, що ненавидить усе це та що її ненависть геть нездатна згаснути. Але хоч як вона шкірилася, супилася й колупала свої струпи, відчувати те саме було важко. Вона поглянула на ліжко, на темне дерево, що сяяло в світлі жаринок у каміні, на мінливі бульбашки тіні серед зморщеної ковдри. Кого насправді обходитиме, якщо вона лежатиме там, а не на холодному широкому матраці в своїй кімнаті? Ліжко їй не ворог. Тож вона підвелася зі стільця, підійшла й опустилася на нього спиною до Дев’ятипалого, стараючись його не розбудити. Звісно, не заради нього.

Та вона не мала бажання пояснювати свої дії.

Вона поворушила плечима, сунучись назад, до нього, де було тепліше. Почула, як він буркнув уві сні, відчула, як він перекотився. Напружилася, підготувавшись вискочити з ліжка й затамувавши подих. Його рука обхопила її бік, і він пробурмотів їй на вухо щось безглузде й сонне, гаряче дихаючи їй у шию.

Коли його велике тепле тіло міцно притиснулося до її спини, її почуття безвиході ослабло. Відчувати вагу його блідої руки, що м’яко лежала на її ребрах, його важке передпліччя довкола себе було майже... приємно. Тут вона насупилася.

Приємне ніколи не триває довго.

І тому вона ковзнула долонею по його долоні та обмацала його пальці й обрубок відсутнього пальця, що втискалися в простір між її пальцями, а тоді уявила, ніби вона в безпеці й ціла. А що в цьому поганого? Вона міцно взялася за його руку та притиснула її до своїх грудей.

Тому що знала: це ненадовго.

Перед бурею

  ітаю, джентльмени. Генерале Полдер, генерале Крой. Бетод відступив аж до Вайтфлоу, і видається малоймовірним, що він знайде більш сприятливе місце для зустрічі з нами. — Бурр різко вдихнув і з серйозним обличчям оглянув усіх присутніх. — На мою думку, цілком імовірно, що завтра буде бій.

— Шикарно! — вигукнув Полдер і дуже самовпевнено ляснув себе по стегну.

— Мої бійці готові, — пробурмотів Крой, піднявши підборіддя на один дюйм, як того вимагали правила.

Двоє генералів і численні представники їхніх штабів гнівно подивились один на одного з протилежних боків просторого намету Бурра, і кожен намагався перевершити свого колегу безмежним бойовим завзяттям. Споглядаючи їх, Вест відчув, що вишкірює зуби. Навіть дві банди дітей на шкільному подвір’ї навряд чи стали б поводитися менш зріло.

Бурр підняв брови й перевів погляд на свої мапи.

— На щастя для нас, архітектори, що збудували фортецю в Дунбреку,