Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Чому ми маємо вірити слову зграї північних собак, — посміхнувся генерал Крой, — невірних навіть власному королю?

— Якби принц Ладісла охочіше їх слухав, сер, — вимовив Вест, — то він, можливо, досі був би з нами. Як і його дивізія.

Генерал Полдер від душі захихотів собі під носа, і до нього долучились офіцери з його штабу. Крой, звісно, веселився менше. Він кинув убивчий погляд на протилежний бік намету, а Вест відповів на нього крижаною незворушністю.

Бурр прокашлявся й наполегливо повів далі.

— Бетод утримує Дунбрекську фортецю. — Він постукав кінцем указки по чорному шестикутнику. — Його положення дозволяє контролювати єдину важливу дорогу, що веде з Енґлії, біля броду через річку Вайтфлоу, наш кордон із Північчю. Дорога підходить до фортеці з заходу та прямує на схід широкою долиною між двома лісистими хребтами. Основна частина Бетодових сил стоїть табором біля фортеці, проте він збирається піти в наступ на захід уздовж дороги, щойно ми з’явимося.

Буррова указка промайнула вздовж темної лінії, черкнувши по важкому паперу.

— Долина, якою йде дорога, безліса, поросла травою і подекуди дроком, із голим камінням, і там у нього буде вдосталь місця для маневрів. — Він знову повернувся до присутніх офіцерів, міцно тримаючи указку, і вперся кулаками в стіл перед собою. — Я збираюся втрапити в його пастку. Чи принаймні... вдати це. Генерале Крой!

Крой нарешті перестав свердлити поглядом Веста й понуро відповів:

— Так, лорд-маршале?

— Ваша дивізія має розгорнутись обабіч дороги, а далі — невпинно просуватися на схід, до фортеці, заохочуючи Бетода піти в наступ. Повільно й не зупиняючись, без геройства. Тим часом дивізія генерала Полдера пробереться крізь дерева на північний хребет, осюди, — він постукав указкою по зелених блоках лісистого узвишшя, — ставши безпосередньо перед позиціями генерала Кроя.

— Безпосередньо перед позиціями генерала Кроя, — всміхнувся Полдер так, наче йому виказували особливу прихильність. Крой насупився з відразою.

— Так, безпосередньо перед ними, — продовжив Бурр. — Коли Бетодові сили будуть повністю зайняті в долині, вам потрібно буде атакувати їх згори та вдарити по них із флангу. Генерале Полдер, важливо зачекати доти, доки північани не будуть задіяні в бою остаточно, щоб їх можна було оточити, здолати і, можливо, покінчити з більшістю за один раз. Якщо дозволити їм відступити до бродів, їхній відступ прикриє фортеця, а ми не зможемо за ними погнатися. На підкорення Дунбрека в нас може піти не один місяць.

— Звичайно, мій лорд-маршале, — вигукнув Полдер, — моя дивізія чекатиме до останньої миті, можете не сумніватись!

Крой пирхнув.

— Це має бути неважко. Як я розумію, запізніле прибуття — ваш фірмовий прийом. У бою не було б потреби, якби ви минулого тижня перехопили північан, а не дозволили їм себе обійти!

Полдер наїжачився.

— Вам легко казати: ви тим часом сиділи на правому крилі й били байдики! Вам пощастило, що вони не пройшли там уночі! Може, ви б переплутали їхній відступ із атакою та втекли зі всією своєю дивізією!

— Джентльмени, прошу! — заревів Бурр, гримнувши по столу указкою. — Бою вистачить на всіх в армії, обіцяю вам, а якщо кожен зробить у нього свій внесок, то буде й удосталь слави! Щоб цей план дав свої плоди, ми повинні працювати разом!

Він ригнув, скривився й роздратовано облизав губи, тим часом як двоє генералів та їхні офіцери гнівно витріщились один на одного. Вест був майже готовий розсміятись, от тільки на кону стояли людські життя, у тому числі й його власне.

— Генерале Крой, — сказав Бурр тоном батька чи матері, що звертається до неслухняної дитини. — Я бажаю впевнитися в тому, що ви розумієте отримані накази.

— Розгорнути свою дивізію в лінію над дорогою, — процідив Крой, — а тоді повільно та організовано просуватися на схід уздовж долини, у бік Дунбрека, втягуючи в бій Бетода та його дикунів.

— Так, справді. Генерале Полдер.

— Сховати свою дивізію за деревами безпосередньо перед полками генерала Кроя, щоби в останню мить накинутися на північних покидьків й атакувати їх із флангу.

Бурр усміхнувся.

— Правильно.

— Дозвольте сказати, лорд-маршале, що план відмінний! — Полдер радісно потягнув себе за вуса. — Можете не сумніватися, що моя кіннота розітне їх на шматки. На! Шматки!

— Генерале, у вас, на жаль, не буде кавалерії, — беземоційним, монотонним голосом повідомив Вест. — Ліс густий, і кіннота вам там буде ні до чого. Можливо, вона навіть сповістить про вашу присутність північан. Ми не можемо так ризикувати.

— Але ж... моя кавалерія, — пробурмотів убитий горем Полдер. — Мої найкращі полки!

— Вони залишатимуться тут, сер, — промовив Вест, — біля ставки маршала Бурра та під його безпосереднім контролем, як резерв. У разі потреби їх розгорнуть.

А тепер він зустрів незворушним поглядом лють Полдера, тим часом як обличчя Кроя та його офіцерів розпливлись у широких, охайних і геть безрадісних усмішках.

— Я зовсім не вважаю... — процідив Полдер.

Бурр урвав його.

— Це моє рішення. Є ще одна деталь, яку повинні враховувати ви всі. Є певні повідомлення про те, що Бетод викликав підкріплення. Якихось диких людей, варварів із-за гір на півночі. Тримайте очі розплющеними, а свої фланги — добре прикритими. Ви одержите від мене повідомлення завтра, коли настане час рушати, швидше за все, до світанку. Ось і все.

— Ми справді можемо бути певними, що вони робитимуть те, що їм кажуть? — пробурчав Вест, дивлячись, як дві набурмосені компанії вервечками виходять із намету.

— А який у нас вибір? — Маршал, скривившись, гепнувся в крісло та поклав руки на живіт, насуплено дивлячись на велику мапу. — Я б не став турбуватися. Кроєві нічого не залишається, крім як пройти долиною й битись.

— А як щодо Полдера? Я б не здивувався, якби він знайшов якесь виправдання, щоб сидіти в лісі й не виходити.

Лорд-маршал із усмішкою захитав головою.

— І залишити весь бій Кроєві? А якщо він самотужки поб’є північан і забере собі всю славу? Ні. Полдер нізащо не зміг би так ризикнути. Цей план не залишає їм іншого вибору, крім