Читати книгу - "Астальдо"

— Ай-я! — вигукнув Мірімон, — виноси ж, конику! Будь ласка!

— Драконів не існує? — крикнула Еріен. — базіко-Нолдо, ти віриш нині власним очам?

— Я більше вірю власній спині, на якій вже одяг починає тліти!

Ось відроги Еред-Ветріну… Близько… Дуже близько. Тварь відстала — валінорські коні вже вкотре врятували своїх господарів.

— А якщо вона не піде за нами? — спитав Алмареа, коли вони увірвалися в ущелину, і коні трохи стишили біг.

— Піде, — сказав Фіндекано, — коней — вглиб ущелини, лучники — укритись за камінням.

Він почекав, доки його наказ буде виконано, і повернув назад.

Тварь дійсно зупинилась і роздумувала, б’ючи землю довгим хвостом. Жовті її очиці палахкотіли люттю і злобою.

«К-кве-н… Кве-ен…»

Голос у розумі… Тварь вміє тримати оsanwe… Як Торондор, як Моретінде…

«Я Глаурунг, кве-ен… Я батько драконів, я перший…»

«Ти дитя, ящірко… Дитя загиблого роду… Дитя, виховане для злоби і люті…»

«Не смій звати мене дитям, квен… Істота, створена для ланцюгів і рабства…»

«Нас створено для битви, дитя дракона, а для чого створено тебе?»

Фіндекано встиг ухилитись від гарячого вітру. Вогонь сюди не доставав, але від Глаурунга вже пашіло, як від печі в кузні.

«Ти хочеш битись зі мною, квен?»

«Я хочу знищити зло, поки воно не вбилося в силу…»

Ящір кинувся вперед. Моретінде зреагував раніше, ніж Фіндекано, вірний кінь вже мчав ущелиною. Ущелиною, завузькою для драконової туші…

— Лучники! — задзвенів зі скелі жіночий голос, — стріляй!

— Еріен, зарано… — пробурмотів Фіндекано, зістрибуючи з коня трохи не на усьому скаку. Він втрапив на камінь, і хутко подерся вгору, там, де за скелями чипіли його воїни.

— Стріляй!

Фіндекано обережно визирнув з-за прискалку. Глаурунг, очманілий від люті і болю, намагався видертися вгору. Він бив хвостом, розмелюючи на порох каміння. З його боків і шиї стирчали стріли, і Ельдар водно спускали тятиви, намагаючись потрапити в прикриті кістяними щитками очі.

Нолофінвіон наготував свого лука, старанно прицілився… Не вийшло… Голова тварі була невразливою, стріли відскакували від могутнього черепа… Хтось здогадався стріляти нижче, в горло, там шкура ще була тонкою, з одним шаром луски — і молодий дракон заревів від болю.

Так не мало бути — його навчали, що квени є невільниками і згодовували йому бранців, котрі плакали від страху, або кусали в розпуці вуста… Йому подобалося полювати в степу, подобався страх квенів, коли він раптово з’являвся перед ними. Йому подобалося спричинювати біль, а нині боляче було йому самому. Дракончик заревів і кинувся навтьоки, бажаючи заховатися в знайомих печерах і позбутися докучливих жал, котрі розривали його плоть…

— За ним, Ельдар! — вигукнув Фіндекано, свистом підкликаючи Моретінде, — треба його добити!

Вони гнали ящера кілька днів і ночей вздовж гірського пасма трохи не до самого Ангбанду. Зрештою тварь шугнула в якусь печеру, зранена, заюшена чорною кров’ю і щезла у пітьмі.

Фіндекано пізнав це місце — звідси було добре видно Тангородрім, той його схил, на якому колись страждав Руссандол. Князь Дор-Ломіну зрозумів, що надто захопився погонею — зранений Глаурунг міг викликати назовні цілу орочу зграю.

— Назад, — звелів він, — вертаємось, Ельдар…

Фіндекано вважав, що його вилазка закінчилася невдачею. Він думав, що ящір знесилиться швидше, і тоді можна буде прикінчити його мечами. Але тварь утекла — і хтозна, коли з’явиться знову. Можливо, через сотню років, сильнішою і сповненою ще більшої люті.

Однак, в Барад-Ейтель йому віншували, як переможцю. Ельдар, котрі боялися невідомої небезпеки, зітхнули з полегшенням — вона, та небезпека, сама утікала перед стрілами лучників князя Дор-Ломіну.

Фіндекано повернувся до Ломіону через кілька літ… Він не вперше проводив на порубіжжі довгий час, то на прохання батька, то за власним бажанням. Глаурунг більше не з’являвся в Ард-Галені, видимо — достатньо наляканий. Знову відновився ланцюг застав, і зрештою Нолофінвіон відбув додому з батькового дозволу.

В Ломіоні його очікувала приємна несподіванка — приїхав Руссандол.

— Я ж не говорив, що повернуся, — сміявся Фіндекано, згадуючи їхню останню бесіду по палантиру Барад-Ейтель, — як ти здогадався…

— О, серцем, тільки серцем — посміхався Майтімо, обіймаючи приятеля, — серце підказало мені… Пані Еріен… О, ці відважні жони! Артаніс заздрить вам — навіть в Доріаті стало відомо, що велетенський ящір утікав від ваших стріл, щоб заховатись під плащем Морінготто.

Еріен піднялася навшпиньки і поцілувала Руссандола в щоку.

— Моя друга найулюбленіша сестро, — сказав той розчулено, — до речі, пані Галадріель, вона ж Артаніс, народила чудову дівчинку, яку назвали Келебріан. В колиску доньці вона напевне поклала меча…

— Як це чудово, — мовила Еріен, — я, звісно, маю на увазі доньку, а не меч.

— Я привіз тобі дар, оtorno, — сказав Майтімо опісля святкового бенкету, — якраз для переможця дракона…

— Що за дар?

— Дивись-но…

Руссандол видобув з шкіряної торбини шолом роботи Кгазад з металевою маскою для захисту обличчя. Навершя шолома закінчувалось подобою голови ящера. Річ була зроблена вміло, але Фіндекано вона чомусь не сподобалась.

— Не до вподоби? — чуйно спитав Майтімо, — а я думав, що потішу тебе…

— Де ти це взяв, побратиме?

— Пам’ятаєш Азаггала та його дядечка?

— Ще б пак, таке забути… Особливо отой запальний танок…

— Ця гідна родина розплатилася цим шоломом за порятунок — коли орки прорвалися в Східний Белеріанд під час Дагор Аглареб, я врятував життя молодшого Науга. Азаггал нині володар Белегосту — його батько потрапив під обвал під час підземних робіт. Платня, як бачиш, трохи спізнилася, однак…

— О, як зле — брати плату за рятунок.

— У Кгазад, побратиме, все має свою ціну. Порятунок теж. Якби я не взяв шолома, то образив би Азаггала.

Фіндекано з усміхом взяв шолома, вдягнув його… Обладунок був дуже важким — князь звик до озброєння з магтанової сталі, котре майже не мало ваги. Зсунув маску на обличчя… Подивився на себе в люстро.

— Чудова річ, — мовив з усміхом, — але навряд чи я це вбиратиму до битви…

— Тато страшний, — сказав малий Ерейніон, котрий пробрався до зали, бажаючи побачити подарунок, а також срібну руку гостя, про якого начувся змалечку. — а у вас є щось для мене, вую Майтімо?

— Оцей ось ніж, — лагідно мовив Руссандол, — його зробив мій батько, yonni… Нині мало зосталося такої зброї, і коштує вона дорожче за золото, а власне — є безцінною.

— О, Майтімо, він ще малий, — запротестувала Еріен.

— Нехай звикає до зброї. Він — нащадок володарів і воїнів.

— Родичу Майтімо, — спитав нащадок воїнів, роздивляючись ножа, — тут на лезі щось написано…

— Феанаро… — поволі вимовив Руссандол.

— Це