Читати книгу - "Експансія-I"

— Густав, — машинально відповіла Кріста, потім різко обернулася до Бласа й, нервово погладивши котеня, спитала: — Ви маєте на увазі керівника моєї дипломної роботи?

— Будемо вважати, що так…

— Чому Кемп сам не спитав мене про це?

— Не знаю… Він подзвонив мені за годину до вашого приходу… Чесно кажучи, мені поперек горла стоять його гості… Я думав, що й цього разу пришлють стару каргу з онуком, яку треба практикувати в іспанській мові, поки дитя печеться на сонці… Він просив вам сказати, що Роумен не повернеться до ранку… В нього справи… Якісь справи, пов'язані з вами, розумієте? І попросив дізнатися ім'я вашого керівника, чомусь саме ім'я… І ще він просив вас зв'язатися з цим самим Густавом, а потім передзвонити до нього, він чекає…

— Почекає до завтра… Все одно зараз пізно…

— Він сказав, що це треба зробити сьогодні вночі.

— А чого ж ви мовчали?

— Тому що ніч у нас починається о третій годині, а зараз ще немає й другої, а ще тому, що ви красива, а я іспанець… Якщо хочете, заїдемо до мене, звідти подзвоните, а потім подамося в «Альамбру»…

За двадцять хвилин було зафіксовано номер телефону в Мюнхені, який замовляла Кріста; після того як центральна станція з'єднала, людина, що сиділа в замкнутій кімнаті квартири Бласа на паралельному апараті, лінію роз'єднала.

З Кемпом їй теж не вдалося поговорити — лінію перервали таким самим способом.

— Не впадайте у відчай, — сказав Блас. — Це Іспанія. Зв'язок працює жахливо. Я підтверджу, що ви дзвонили цілу ніч…

— Спасибі, Блас.

… Справжній Блас де ля Фуентес-і-Гоморра тим часом сидів собі в темній кімнаті за містом, куди його вивезли ще вдень, за три години перед приїздом Крістіни в Севілью, а той, хто цього вечора грав його роль, возив жінку в «Альамбру», напував вином, куди було підмішано горілки, і повернув її в готель «Мадрід» уже о п'ятій ранку, коли ось-ось мало світати, був Енріке, людина Роумена, з сім'ї республіканців.

Виходячи від неї, Блас попросив портьє приготувати вранці молока для котеняти і, поклавши перед старим купюру, попросив зробити так, щоб сеньйору ні з ким не з'єднували по телефону до його повернення в готель.

За ті дві години, що Кріста була в «Альамбре», Роумен встиг з'ясувати, що телефон, по якому вона дзвонила в Мюнхен, належить Герберту Морсену.

На блискавку, яку він послав не у вашінгтонський відділ розвідки, а друзям у Мюнхені, прийшла відповідь, що під іменем Герберта Морсена живе в Мюнхені якийсь Густав Гаузнер, що співробітничає у філіалі ІТТ як експерт з питань, пов'язаних із Скандінавськими країнами.

Бласу дали вказівку підсипати у вино трохи снотворного, щоб жінка міцно спала і ні з ким не розмовляла по телефону, а вранці забрати її з готелю о дев'ятій, відвезти за місто, на фінку, де вирощують биків для кориди, щоб вона не могла подзвонити ні в Мадрід, ні в Мюнхен, і тримати там аж до особливого сигналу.

… Але вона прокинулася, бо нявчало котеня.

Вона прокинулася о восьмій і одразу ж замовила розмову з Роуменом.

Та його не було вдома. Він там і не міг бути, бо в цей час летів у Мюнхен.

РОУМЕН-III

Він розшукував Еда Снайдерса в центральних мюнхенських казармах; поки їхали на Терезієшптрасе, у той будинок, де жив Гаузнер, Ед скаржився, що Пентагон зовсім по-ублюдочному ставиться до питань розвідки, ніякої елегантності, сидіти доводиться у всіх на виду, нічого собі конспірація; солдати показують на моїх людей пальцями: «А ось наші шпигуни»; спробуй розгорни роботу в таких умовах; я згадую той час, коли ми служили у Донована, як золотий вік, Пол, тоді все було ясно, а тепер справжнісінька плутанина, доводиться шанобливо розкланюватися з генералами, котрі ще рік тому горлали «хайль Гітлер».

— Півтора, — озвався Роумен. — Але це теж не минуле століття. Яких конкретно генералів ти маєш на увазі? Медиків, інтендантів, техніків?

— Ти обріс щетиною, — посміхнувся Снайдерс. — Під пекучим іспанським небом ти відстав од життя. Пол. Медики — не мій клопіт, я працюю з розвідниками. Про Верена[60] ти, сподіваюсь, чув?

— Хто це? — спитав він і знову виразно і близько побачив прямо перед собою обличчя Крісти.

— Ні, ти справді не чув про Верена?

— Звичайно, не чув, — збрехав Роумен. Він знав ціну Снайдерсу — товариський хлопець, аж ніяк не Сократ, у ВСС вів технічні питання, до аналітиків та розраховувачів стратегічної інформації його не допускали, тому й ставився до них з особливою повагою; Роумен для нього був людиною легенди; у ВСС усі знали історію Пола; та й те, що тепер він очолював іспанський підрозділ, само за себе говорило про його становище в ієрархії розвідок. Але Роумен розумів при цьому, що Снайдерс йому не союзник; він розумів також, що той прийняв його так дружньо лише тому, бо був цілком впевнений: несподіваний приліт Роумена до Мюнхена санкціоновано, отже, треба все зробити, поки він не запитав своїх нинішніх шефів у Пентагоні; а втім, все одно я маю люфт часу — поки військові надішлють запит до державного департаменту, поки перекидатимуться паперами, я встигну вирішити все, що треба; і це я мушу зробити за сьогоднішній день; якщо ж не вийде, то на всьому моєму ділі можна ставити хрест, — Гаузнер професіонал, це й є те головне, з чого й слід починати, щоб не було промаху.

— Це той чорт, що працював у генеральному штабі? — напівзапитливо сказав Роумен. — По-моєму, він займався росіянами?

— Він у нас займається росіянами, — підкреслив Снайдерс— На жаль, мені дали зрозуміти, що нас не стосується, чим він займався у минулому. Важливо, щоб він чітко працював на нас тепер.

— Ну й як? Надійний?

— Я не можу подолати в собі недовіри до німців, Пол. Не можу, та й годі.

— Ти расист?

— Я антифашист, як і ти. Не ображай мене. Я одвик від твоїх жартів, я все сприймаю серйозно.

— А я й кажу серйозно.

— Ні, я не заперечую, — виправився Снайдерс; йому весь час — і в минулому також — доводилося коректувати себе в розмовах з людьми такими, як Пол; птахи високого польоту; недоторканні; вони завжди говорили все, що спадало на думку, якщо навіть це йшло врозріз з загальноприйнятими нормами, — їм можна, їм платять не за посаду, а за голову. — Я не заперечую,