Читати книгу - "Експансія-I"

— Невже? — Роумен посміхнувся. — Що це ти кажеш? Гіммлер, до речі, також запевняв, що між євреями теж трапляються цілком порядні, але все-таки їх усіх треба спалити в печах.

— Що ти хочеш цим сказати? Що я схожий на Гіммлера?

— Ні. Цим я хотів сказати, що німці, як і всі інші народи, цілком нормальні люди, такі ж, як ми з тобою… Але серед них народжувалися гітлери й герінги. Ось що я хотів сказати. І що у той час, коли в них у країні було безладдя, хаос і безпорядки, які лякають юрбу, вони пообіцяли створити державу дисципліни. Тільки для цього німці мусили переступити самих себе й знищити слов'ян та євреїв. Не сердься, Ед… Переможці повинні мати ясну позицію. Тим паче ти, який живе в Німеччині…

— Це правильно, — легко погодився Снайдерс, бо зараз йому не треба було болісно придумувати відповідь, намагаючись збагнути таємний смисл у словах Роумена; той сказав просту фразу, можна погодитись, не ризикуючи виглядати в його очах дурнем; як і всі обмежені люди, Ед найдужче боявся здаватися смішним. — Це все абсолютно правильно… Знаєш, часом мені буває дуже прикро, коли бачу наших солдатів у неділю на базарі: вони забувають, що представляють не когось, а Америку… Така спекуляція, така принизлива торгівля з німцями, така жадоба наживи, що просто червонієш за нашу з тобою країну.

— А що продають?

— Продукти… З харчуванням поки що погано, хоча, звичайно, не порівняти з тим, що було рік тому… У Гітлера зовсім не було запасів продовольства, на складах порожнісінько — хоч покотись… Величезні запаси гармат, патронів, гвинтівок, снарядів, мінометів, але ні хліба, ні масла, ні м'яса.

— Тебе це дивує?

— Звичайно! Як можна було починати війну без запасів їжі?!

— Та він же вважав, що його годуватимуть росіяни.

— А якщо невдача? Він же мусив думати про можливу невдачу?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Він не знав слова «якщо». Самозакоханий маніяк, він вважав, що будь-яке його рішення мусить бути проведено в життя без жодного «якщо». Слово «якщо» взято з арсеналу тих людей, які вірять тим, хто їх оточує. А фашизм егоцентричний, базується на тотальному недовір'ї й переконаності у власній правоті.

Сказавши так, Роумен одразу ж згадав Штірліца; я повторив його, подумав він; дивно, його доводи такі антинацистські, що просто диву даєшся. А коли не один тільки Штірліц думав так? Чому ж рейх не розвалився, як картковий будиночок? Тому він не розвалився, бо їм служили розумні, відповів він собі. Кріста — найрозумніша жінка, яку я будь-коли зустрічав, але ж вона служить цим кемпам та гаузнерам. Чому?! Ну, чому ж?! Хіба можуть ангели виконувати завдання диявола?!

— Послухай, Ед… Цей біс, до якого ми з тобою їдемо, дуже сильна людина… І розумна…

— Вони сильні доти, поки їх не стукнеш у лоб тим запитанням, котрого вони бояться, як вогню…

— Якого саме запитання вони бояться?

— Хіба в Іспанії не злякаються, якщо ти запитаєш: «А коли ви відправилися до Росії з ешелонами «Голубої дивізії»?

— Навпаки, — Роумен посміхнувся. — На жаль, навпаки. Тобі дадуть відповідь, що, «виконуючи волю генералісимуса, я поїхав на фронт проти кривавих більшовиків» тоді й тоді, я воював і там і там, мене нагородили за мій подвиг на війні проти росіян таким і таким хрестом… Там ще й досі шанують Гітлера, Ед, і вйажають його великим генієм людства…

— Не може бути!

— Твоїми губами віскі пити б…

— Тоді чому ми підтримуємо з ним нормальні стосунки? Роумен обернувся до Снайдерса й повторив:

— А чому ж ми підтримуємо з фашистом Франко дипломатичні стосунки, Ед?

— Мабуть, плацдарм, — відповів Спайдерс після недовгого роздуму. — Важливий стратегічний плацдарм… Гібралтар і Кадіс змикають Середземне море. Ця свиня Франко потрібний нам, щоб не пустити росіян в Атлантику.

— Мабуть, — погодився Роумен, але подумав: «А навіщо ж ми тоді воювали проти Гітлера? Він надійніше закрив би росіян. Чого ж ти не договорюєш, Ед? Чому не скажеш — і це було б цілком логічно, — що не треба нам громити Гітлера, а домовитися з нацистами й спільно загнати росіян в їхній барліг. Боже мій, чому ми всі мастаки виправдовувати підлість?! Невже в пас така сильна інерція байдужості, «хай все йде, як іде, аби тільки мене не торкалось?!»

— От бачиш, — вже спокійніше сказав Снайдерс. — Життя — складна штука. Нагорі знають, що роблять, їм видніше… Огляд — велика штука, Пол. Те, що бачить орел, на п'ять порядків більше, ніж дано пересмішнику.

— Послухай, пересмішнику, — всміхнувся Пол, відганяючи від себе обличчя Крісті, що постійно стояло в очах, — ти перебив мене… Той біс дуже чіпкий, розумієш? Ти говорив, вони всі розвалюються, коли їх б'єш у лоб запитанням про нацизм… Боюсь, що цей не потече…

— Ще й як потече! Повір мені, я тут з ними вожуся з ранку до ночі — поки переконаєшся в тому, що він працюватиме на нас, поки перевіриш його в ділі…

— Добре. Спробуємо зробити так, як ти кажеш… Ти зможеш, коли ми заберемо цього самого Морсена — Гаузнера, роздобути на нього інформацію, поки я розмовлятиму з ним?

— Спробуємо. Я запитаю Верена. Він їх знає всіх як облуплених…

— Ти віриш Верену?

Снайдерс посміхнувся:

— Знову обізвеш расистом, коли я відповім, що не вірю жодному німцеві?

— Коли скажеш, що не віриш жодному нацистові, я тебе тільки похвалю за твердість позиції і вірність нашим з тобою ідеалам…

— Звичайно, не вірю, Пол. Як я можу вірити їхньому генералу? Але кажуть, що сам Даллес вивозив його у Вашингтон…

— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?

— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…

— Цього року?

— Минулого.

Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!

Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:

— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?

— Ходімо разом.

— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.

— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.

— Про Бірнса він