Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

їй здавалося, мадонна Магніфікат, бо ж те порівняння не сама вона придумала, їй це казали кавалери там, у Флоренції, дивуючися з її подібності до божественного образу, створеного за півтораста років перед тим — магічним пензлем Алессандро Боттічеллі. Ще й зараз у срібному дзеркалі вбачала Роксолана той же манірний ротик, ті ж очі, кроткі, як лісові квіти, великі, мов у корови, вологі, мов у серни, ту ж руку, котра тримала чорне лебедине перо, видране колись нишком, на спогад, із крила Гордія Пихатого… Можливо, саме через те, що вона тримала зараз перо, як і мадонна Магніфікат, ще не могла ця мила молодичка осягнути, що й очі в неї (в вісімнадцять років!) уже не ті, що й руку вузьку, розумну правицю мадонни Боттічеллі — аж ніяк не може нагадати оця, Роксоланина, вже товстенька приваблива ручка, з ямочками на пальцях, ще рожева, але вже й невиразна в своїй занадто ранній брезклості, оця товстувата, але бистра й спритна рука, що могла вправно орудувати не тільки голкою. не тільки ятаганом, коли б на те була потреба, не тільки ляпаси вміла роздавати кріпакам, а й легко та красно водила пером.

Пані Роксолана, без похибок та виправлянь, віршувала (як і чимало інших героїв цього романа), і в цнотливі уста героя, котрого звали Кохайликом, вкладала осанну власній променистій красі і вихваляла устами коханого свої очі, свій лоб, свої уста, і коли б тії вірші та переписати вправним пером версифікатора сучасного, фінал славословя її красі звучав би, може, так:

О спілий ротику у жанрі Боттічеллі,

Я п'ю з твоїх джерел вино жаги…

Цілуй, поки джерел тих береги

Не привели обох нас до постелі!

I хоч пересторога ця (проти постелі) йшла не від неі, а від героя віршів, від Кохайлика, що незборима його цнота принаджувала до парубка цю бувалу в бувальцях вісімнадцятилітню молодичку, Параска-Роксолана, бач, саме й мріяла про те, щоб розділити свою постіль — не з осоружним Демидом, а з молоденьким сотником, з якого вона мала намір випестувати вправного коханця, а потім, можливо, й мужа, бо ж задля тої ласухи жадання тіла часом були незглибно дужчими від поривів душі.

Вона писала вірші.

Але ж не рим жадала її душа, її за ніч стомлене, але не вгамоване тіло.

Навіщо тілу рими?

Покинувши перо, забісована панійка мчала з хати.

Ставши в садку над копицею сіна, дивилась на полишений двома тілами слід, кусала губи, — і без жодної рими! — прагнула Михайлика й намагалась уявити, як він про неї мріє.

5

Пан сотник, правда, за всі ті години про Параску навіть не згадав, бо в нього клопоту й без неї набралось досить.

Новітньому сотникові не так уже й легко було впоратися з усіма його справами, він, гляди, й острамився б, коли б не матінка, що за нього встигала подумати про все зразу, і зовсім не тому, що мала вона до сотникування кебету якусь особливу, ні, в неї було, крім турботи материнської, лиш те, що ми тепер звемо здоровим глуздом.

«Ми — сотники», зітхала раз по раз Явдоха.

А Михайлик, знай, просив її: «Я сам, мамо, я сам!» — хоч і раденький був, треба правду сказати, що мама завше з'являлась біля нього в скрутну хвилину.

Михайлик же не був-таки сердитий, а коли було треба, матінка й погарикувала на всіх.

Козаки, того не розуміючи, думали, що їхній сотник такий Важний: сам гострого слова ніколи не мовить про всяку марницю, а все — через матінку, і то буває страшно! — а що ж воно буде, коли він. не приведи боже, та нагримає сам?! Отакий здоровецький! Та ще й таким басюрою! Та ще й оком суворим блимне!?

I те, що він був зроду несмішко-несміюн, не шуткував ніколи та й сам жартів не розумів, бовдуряка якийсь, а не парубок! — і тримався поважно, ніби йому було не вісімнадцять-дев'ятнадцять, а принаймні вісімдесят, — це теж за два-три дні справило йому неабияку славу поміж вояцтвом — не тільки в Михайликовій сотні, а й по сусідніх, а й по всій Долині, бо ж повсюди вже знали, як він порятував борозенківську сотню від певного загину, вимкнувши козаків з ворожого кола.

Коротше кажучи, сотник із них (з Явдохи й Михайлика) вийшов справний, дбайливий, суворий, хазяйновитий і преповажний, а нікому й на думку не спадало, що сотник один — складається з двох.

— Щоб ми нечупар неголених та нестрижених у сотні не бачили, — сердилась Явдоха. — Так велів пан сотник!

Шепоту пана сотника нiхто ж не чкв, i, вiльну хвилину ви.

— Я сам, мамо, я сам… — сердито шепотів Михайлик. Шепоту пана сотника ніхто ж не чув, і, вільну хвилинку вибравши, козацтво заходжувалось гострити бритви, зроблені з порваних сіножатних кіс (у кого — з полотна коси, в кого — з писку, в кого — з колосу, що біля самого жала), і всі голилися (без мила, обмазавшись гречаним тістом), аж зубами скреготіли з болю, шкребучи підборіддя та голови круг оселедців і один в одного питаючи: «Чи ж добра бритва?» — «А добра, бодай їй… Хоч кінчик зав'язуй!..»

А мати сотникова тимчасом присікувалась, до кого тільки могла:

— Пан сотник прислав спитати: чого це на тобі, козаче, сорочка брудна?

— Та вчора ж, паніматко, в бойовищі…

— А як тебе сьогодні вб'ють? До бога ж — треба в чистій. В брудній — до раю не пустять!

Не вб'ють мене, матінко!

— Тим паче… як же ти? У невипраній сорочині — до дівчат? Мерщій до річки! Ну! Ну! Бо ж, коли побачить, не приведи господи, пан сотник…

— Іду, йду!

А Явдоха, пройшовши далі, вже прискіпувалась до кашовара:

— Сотник прислав — спитати: чого це в тебе сьогодні соломаха така нудна?

— Ви ж не куштували, паніматко!

— Носом чую.

— Що ж ви чуєте, ненько?

— Борошно в тебе гречане?

— Атож!

— Підсушив його?

— З конопляним сім'ям, пані.

— Часником затовчував?

— Із сіллю, пані.

— А квасолю ж клав?

— Квасолі нема…

— То це в тебе така соломаха? Ти хтів одурити самого пана сотника! Але пана сотника нашого, мій голубе сивий, пана сотника не одуриш.

— Звідки ж пан сотник знає: чи є в соломасі квасоля, чи нема?

— Пан сотник знає все! Гляньте на нього!

Михайлик тим часом вивіряв оружжя, а що вже був наш коваль досить умілим зброярем, то й бачило козацтво, же й справді нового сотника не одуриш, то й шаблі гострили без