Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Одержимість сестровбивством пов’язана з імперським механізмом розщеплення національного світу, де національна жінка як цілісна особистість провокує на неусвідомленому рівні бажання «піддослідної» пізнати її, а пізнати тут означає — розщепити. Відповідно притягує О. Забужко передусім злочинне символічне пізнання-розщеплення, яке зрештою вивершується у її творчості через криваве сестровбивство. Мається на увазі порубіжний твір «Казка про калинову сопілку» (2000), написаний як перверсивне перетлумачення української народної казки[1380].

Українська народна казка «Калинова сопілка» символізує злочинний сюжет, в якому «бабина донька» заколює ножем «дідову доньку». В інших українських казках, що розбудовують цю опозицію, конфлікт виноситься у назву як «Дідова дочка й бабина дочка» і не передбачає сестровбивства, але в усіх казках зберігаються характерні риси дідової доньки, що символізують добро, і бабиної доньки, що символізують зло. Дідову доньку визначає лібідозна структура, сформована батьківським кодом на основі морального закону, бабину доньку — деструктивна невизначена структура, сформована материнським кодом на основі інстинкту. Позитивним розв’язанням сюжету казки є те, що дідова донька виходить заміж, тобто створює сімейну структуру, а «бабина й досі дівує та гордує»[1381]. Так, українська казка символізує значущість архетипного монотеїзму через розрізнення, захищаючи патріархальну, обмежену моральним законом, структуру від інстинктивної необмеженої матріархальної. А текст О. Забужко на матриці української казки дає змогу виявити небезпечний характер маргінального перетлумачення на основі змішування «добра» і «зла».

Як відомо, творчість античних аристократичних письменників, на відміну від маргінальних блазнів, передбачала збереження сакрального розрізнення як коду античної цивілізації, цьому завданню відповідало тлумачення міфів в аристократичному проекті, який оберігався як святість. Наприклад, тлумачення Евріпідом міфу про золоте руно в трагедії «Медея» мало на меті звернути увагу на психологічну небезпеку варварства для еллінства.

Психологічний аналіз в «Казці про калинову сопілку» О. Забужко сконцентрований на розщепленому материнсько-батьківському коді, що виявляє природний інтерес письменниці, яка сама є носієм такого розщеплення. Провокатором жіночого бунту в «Казці…» є Маріїн батько, який заподіяв кривду своїй доньці, не віддавши її за коханого чоловіка. Конфлікт непокірної доньки і владного батька винесений на маргінес повісті й нагадує шекспірівську зустріч Гамлета з привидом свого батька-короля. Батько Маріїн також присутній як привид у сновидіннях, де він з’являється «сердитий і червоний з лиця, як опир», а Марія намагається докінчити з ним непокірну розмову, адже «дороги назад не було, була тільки на безбач, наперед-себе гоняча хіть за всяку ціну довести батькові, яку кривду він їй заподіяв»[1382].

Батько, який втілює моральний закон, застерігає свою доньку від шлюбу з непевним чоловіком донжуанівського психотипу. Його застереження підтверджується, адже безпутний чоловік, здобувши Марію, покидає село і більше ніколи туди не появляється. Однак Марія підкоряється батькові лише у своєму зовнішньому театрі (одружуючись з першим, хто запропонував їй шлюб, парубком Василем), а у внутріпсихологічному, тобто на глибинному несвідомому рівні залишається порушницею закону. Наслідком цього порушення є народження нею сестровбивці. Маріїна непокірність батькові проявляється гострою відразою до чоловіка, якому вона дає право виховання лише однієї доньки («свашкуй, чоловіче, коло своєї доньки, а моїй дай спокій»[1383]). «Своїй» позашлюбній доньці Ганні Марія прагне незвичайної долі: панною, царівною, королівною бачить її у фантазіях, що компенсують власну сексуальну незреалізованість. Бунт Марії проти батька і чоловіка обертається богоборством. Відчуваючи нелюдський дар своєї доньки, Марія до Бога-отця так само, як до батька, звертається владно і непокірно.

Важливе морально-психологічне застереження в українській казці О. Забужко ігнорує. Якщо українська казка акцентує увагу на тому, що від батька — моральний закон і любов, а від матері — інстинкт, активізація якого веде до злочину, то О. Забужко у своєму психологічному перетлумаченні цього сюжету прямує до стирання розрізнення материної та батькової дочок, що становить головну суть порушення коду.

Батько Марії символізує авторитарний моральний закон. Інший батько Василь (чоловік Маріїн) є втіленням самої любові, але її також не визнає Марія, хоча тонко відчуває заздрісна Ганна-панна. Саме заздрість на цю батьківську любов заводить бунтівливий онтогенез Ганни: одного разу вона почула, як Василь співає своїй маленькій доньці, її сестрі Оленці, пісню, де виповідає свою тужливу любов до Марії. Заздрісне переживання цієї пісні на чорних глибинах душі формує бажання Ганни добитися за будь-яку ціну такої пісні для себе.

Дмитро, перший на селі красень і багач, вражений гординею Ганни-панни, ґвалтом вирішує довести їй чоловіче право вибору. Двобій між непокірною жінкою і чоловіком завершується маскулінною непокорою Ганни: вона впивається зубами у горло противника, виражаючи свою садистську сексуальну силу. Її надлюдське сексуальне бажання вимагає «найдосконалішого чоловіка», а не звичайного парубка. І такий бажаний чоловік з’являється до неї як Чоловік над усіма чоловіками — зі своєю всечоловічою сексуальною потенцією. Ця бажана для гіперсексуальної жінки інстинктивна багаточоловічість міститься в образі диявола: «…Обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків…. заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пройняло нутро — ніби вхромилася в неї навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона із свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику чорну пустелю…»[1384].

Ненаситне сексуальне бажання виокремлює Ганну зі світу, обумовлює бунт не лише проти Бога, але й проти диявола. Звідси починаються відьмацькі скорботи гіперсексуальної жінки, якій немає місця ні у світі Бога, ні у світі диявола, але яка пристрасно прагне знайти для себе таке місце на помежів’ї між ними, що й визначає бажання гріховної маргінальності.

Пошуки «найдосконалішого чоловіка» у творчості О. Забужко нагадують пошуки «найдосконалішої жінки» для дофіна Сатани у творчості О. Ульяненка. Якщо у центрі демонічного світу О. Ульяненка — зненавиджена постать матері, що обумовлює синівську проекцію народженого нею світу як світу «патологічних убивць і проституток», то у центрі демонічного світу «Казки про калинову сопілку» О. Забужко — зненавиджена постать батька. Конфлікт патріархального закону і материнського права вибору увиразнюється конфліктом між сестрами, що символічно відсилає до тлумачення конфлікту Каїна з Авелем.

Подаючи біблійну історію братовбивства, Ганна, як і її мати, вбачає у Бога-отця відсутність справедливості, оскільки той, вважає жінка, започаткував кривду, прийнявши жертву лише від Авеля. Нехтування жертвою Каїна спонукає того до злочину