Читати книгу - "Острів Смерті"

— Ліворуч? На жаль, ні. А ти не міг би провезти мене ще трохи вулицею праворуч?

— Вибачте, не можу. Бензину вже мало. Я й так зробив усе, що міг.

— Ну, добре. Зійду на тому повороті.

— Ще раз вибачте, але…

— Спасибі й за те, що підкинув хоч сюди. Візьми гроші. Здачі не треба.

— Дякую. Вам недалеко?

— Та нічого. Не турбуйся.

— Будьте обережні. Я справді можу бути за вас спокійний? Такий сильний снігопад…

— Ну, бувай…

— Гей, пане, валізку забули!

— Ой, пробач.

Дивно, що я забув валізку, адже в ній усе моє багатство, певно, і в цьому винен сніг; таксист добряче газонув, і хоч машину аж заносило, та великої швидкості вона не набрала, навколо ні душі, наче якась глушина, іншого світла, крім вуличних ліхтарів, не видно, тихо, як у могилі; десь тут, на якомусь розі, таксі тоді завертало, Момоко сказала: „Будь ласка, он там поверніть ліворуч”, і таксі взяло ліворуч за тим роздоріжжям, яке я недавно проїхав, але під снігом і відстань здається іншою, до того ж, важко йти, ноги грузнуть у кучугурах, в'язнуть, як у клеї, а от у селі було інакше: я взувався й легесенько ступав по снігу, зате під час завірюхи мені здавалося, ніби кличе мене тонкий жалібний голос: „Іди до мене! Будь зі мною!” — і я лякливо озирався — крізь снігову завісу проглядало щось схоже на людську постать; здогадавшись, що це снігова королева, я в ту ж мить давав ногам знати, а її голос безперестанку благав: „Будь зі мною! Будь зі мною!” — і чувся навіть тоді, коли я вбігав до хати й припадав до матері, він доносився до мене малого й тоді, коли я сидів біля вогню й дивився, як палахкотить хмиз, благання королеви не просто лякали, а кликали мене надвір — я не міг усидіти й поривався вийти. „Не смій! Нікуди не йди! Бо це кличе страшна снігова королева. Не відлучайся від мене й на мить!” — застерігала мати, і я розумів її, та оскільки голос снігової королеви лякав і водночас манив до себе, то я уявляв собі, що знайшов би щось незнане, якби його послухався.

Їй-бо, ніяк не второпаю, що сталося зі мною, просто дивно, вже північ, а я бреду пустельною засніженою дорогою, можна було б подумати, нерозважно йду на голос снігової королеви, бо по смерті матері ніхто мене не затримував коло себе, я міг ходити, куди заманеться, але тоді я грав свою роль за наперед приготовленим сценарієм, голос снігової королеви мене вже не зачаровував, я не впивався ним, не закохувався без пам'яті в жінок — взагалі не віддавався миттєвим емоціям, у цьому полягала моя життєва мудрість, тож не личить мені плуганитися крізь сніги, та ще й серед ночі; навіть якщо сьогодні мої плани подушились, і я не зміг прилаштуватися до Юкіе, слід було б якнайшвидше шукати нічлігу, і я знайшов би його, якби не згадка про н є ї.

Того вечора зі мною робилося щось незвичне, в о н а здавалася мені недосяжною богинею щастя Кітідзьотен,— мабуть, тому, що й тоді посипався легкий сніжок, та й ї ї піддатливість, напевне, була спричинена тим же. „Я був би щасливий, якби міг бачити вас коло себе завжди”,— сказав я навмисне манірну фразу з мого професійного лексикону, а може, це промовляв мій сором за те, що я привів ї ї на другий поверх невеличкого ресторану, насправді ж у мене не. було якогось злого наміру, просто мені хотілося поговорити з н є ю, спостерігати з вікна за тим, як на поверхню Сумідагави падає сніг і зникає в її водах; у сусідній кімнаті панувала тиша — видно, ми були єдиними відвідувачами, від річки дув холодний вечірній вітер; я не зараховую себе до витончених людей, які вміють насолоджуватися першим снігом, я взагалі не можу похвалитися особливим естетичним смаком, просто згадка про дитинство, матір та Аа-тян ніби очищувала мене; в о н а була, для мене незвичайним створінням, навіть такій неприкаяній, як я, людині потрібен співрозмовник, якому можна було б відкрити душу. Такого співрозмовника я вбачав саме в н і й, хоча на дівчину з порядної сім'ї, хай і незгідну з батьками, не мав права, бо то була людина особливої породи: гроші та чоловіки ї ї не цікавили, житейських хитрощів в о н а не знала; чиста й невинна, як немовля, вона знай дивилася кудись уперед, у майбутнє. Що в о н а там шукала? Мабуть, любові, бо нічого іншого не жадала. Якої любові: материнської, братської чи нареченого? А от мені все це чуже, такими дурницями я ніколи не забивав собі голови, жінок я не кохав, вони були для мене лише засобом для існування, бо, граючи свою роль, я розкидався солодкими словами, а серце моє було висушене, як пустеля. Та от того разу все було інакше. „Мені так спокійно на душі, коли разом з тобою дивлюся, як падає сніг”,— сказав я, точніше, напрочуд щирі слова самі вирвалися з мого зворушеного серця. „І мені”,— відповіла в о н а, вдивляючись у далечінь крізь відсунуті сьодзі[54], де спочатку проглядала чорна, як сажа, річка, а потім затанцювали недовговічні сніжинки. „Може, холодно? Засунути сьодзі?” — спитав я. „Ні, не треба. Хай ще побудуть відчинені”,— відповіла в о н а і, зиркнувши на мене, перевела погляд надвір. Що в о н а там бачила? Покійну матір, непозбутню самотність чи омріяне кохання? Попиваючи захололе саке, принесене офіціанткою, я роздивлявся ї ї профіль — на ньому лежала тінь печалі, і він здавався мені щемливо-прекрасним на тлі обсипаного снігом неба, та з мого боку це не було ні коханням, ні залицянням, ні театральною грою, хоча, зізнаюсь, в о н а мені подобалася, я мріяв про н є ї, як про щось недосяжне, схоже на спогади дитинства, мені хотілось зректися свого дотеперішнього життя, скинути з себе машкару і знайти собі співрозмовника, якому можна було б звіритися. Однак чи справді я хотів мати співрозмовника? Ні, мені кортіло поговорити наодинці з собою, а тому ї ї постать, нахилена над поруччям, здавалася привидом. Дивлячись на ї ї обличчя, звернуте до річки, я й тоді щось базікав так само, як і зараз. Правильно я йду? Здається, скоро треба буде звернути вбік. А може, я поминув той провулок? Біля крамниці з телефонною будкою