Читати книгу - "Острів Смерті"

Момоко веліла водієві зупинитися і сказала: „Велике спасибі. Я виходжу”. Я швидко розплатився й вискочив з таксі, але вона була вже досить далеко. „Момоко-сан, почекайте! Я проведу вас до самого дому!” — „Що за вигадки? Ви взагалі могли б мене не супроводжувати”,— обернувшись, неголосно відповіла вона. Ніяких вигадок, просто я збирався до неї підкотитися, але досі розмова не вийшла, тому я не міг попрощатися з нею, адже моє бажання провести її додому було природним, хоча, здається, цього вона нікому не дозволяла.

Навколо мертва тиша, на дорозі жодного людського сліду, навряд чи мені вдасться безпомильно натрапити на квартиру Момоко, та як тільки я відшукаю той провулок, то, пройшовши по ньому трохи вперед, побачу з лівого боку ґратчасту хвіртку і двоповерховий будинок з просторим садком. Однак чи зумію я це зробити? Зненацька мені пригадалося… Що? Як того вечора ми з н е ю милувалися першим снігом. Чи, може, я шкодував за втраченою невинністю й почав сподіватися на ї ї прощення? Мої спогади раз у раз верталися до того дня, бо лише тоді моя душа була такою відкритою й чистою, як сніг. Як сніг? Ні, моя душа ніколи не була чистою, як сніг, навіть у дитинстві, коли я вірив у існування снігової королеви, моя душа світилася непорочністю Аа-тян, а того вечора, коли разом з нею ми спостерігали, як щезають сніжинки народі, її душа очищала мою. „Мені несила жити в батьківському домі, хочеться втекти кудись”,— зіпершись на поруччя, сказала в о н а рішуче, і хоч я здогадувався, про що в о н а, думає, зрозуміти ї ї до кінця не міг. „Тебе засмутила моя розповідь про матір”,— заспокоював я ї ї. „Ні, не засмутила, я завжди така сумна. І тільки з вами я не почуваюся самотньою. Правда, дивно?” Вона засміялася, а ямочка на ї ї щоці надала ї й схожості з Аа-тян. „Не може цього бути,— якомога веселішим тоном відповів я.— Я ж такий непривітний. Навіть при зустрічі з тобою не вмію розповісти щось цікаве. А на задушевну розмову мене потягло чисто випадково”.— „Ні, ви не такі,— заперечила в о н а.— Мені з вами приємно. На душі радісно. І хочеться, щоб так було завжди”. І тут я ляпнув язиком: „Ну то можеш жити зі мною. Втечеш до мене на квартиру?” Лихий мене попутав, і я недоречно пожартував. А може, звичка до лестощів далася взнаки? „Якщо ви не проти, то я так і зроблю”,— відповіла в о н а. Я не мав часу, щоб закричати: „Все це дурниці! Я пожартував!” Ми незчулися, як доля накинула на нас свої чарівні сіті. Взявши мене за руку, в о н а провадила: „І ви, і я самотні, тож було б добре, якби спільне життя звільнило нас від цього прикрого почуття. Мої батьки й менша сестра тільки зітхнуть полегшено, коли мене не буде вдома, бо я потрібна не їм, а вам. Сподіваюсь, я не буду для вас тягарем, та якщо побачу, що стою, вам на заваді, то негайно піду від вас”. Я слухав ї ї слова наче уві сні. Правда, дивно, коли жінка сама напрошується стати жертвою професійного шахрая? „Ти помиляєшся. Я не така людина, як ти собі уявляєш. Я поганий, та ще й злидар. А ти могла б знайти собі пару, яка б твоїм батькам припала до серця”,— суворо застеріг я, але вона, немов заглядаючи мені в душу своїми спокійними очима, відповіла: „Я не хочу виходити так заміж, а крім того, ви не такий поганий, як вам здається. Зрештою, мені однаково. Я вам потрібна хоч би для того, щоб ви не стали гіршим. Я хочу зробити вас доброю людиною. Якщо не матір, то принаймні Аа-тян я зможу замінити. Вважайте мене дорослою Аа-тян”. При цих словах ї ї щоки взялися рум'янцем, хоча в о н а не випила й краплі саке. Вважати її дорослою Аа-тян? Сидячи поряд з Аа-тян, я часто забавлявся тим, що окликав її й тицяв пальцем у її пухку червону щоку, коли вона оберталася й від несподіванки робила великі очі. Так і в о н а здивувалась тоді моїм словам.

Кажуть, що, мандруючи пустелею в одному напрямку, людина непомітно описує велике коло й вертається до початку. Такою ж видається й засипана снігом дорога: ідеш її вузьким полотном, а враження таке, ніби топчешся на одному місці — так буває уві сні, коли силкуєшся втекти від чудовиська, а не можеш поворухнути ногою. Прожита спільно з нею торішня зима (не знаю, довга чи коротка, як мить?) приходить на пам'ять як щось давно минуле; навіть не віриться, що таке диво могло статися, що вона переселилася до мене, і ми жили, як дві пташки в клітці, притулившись одна до одної крильцями. Ноги так грузнуть, що несила йти, здається, ніби я пташка, що впіймалася на жердину, обмазану клеєм. При такій погоді нелегко відшукати дім Момоко, а вертатися назад уже пізно, та й нікуди. Виходить, я схожий на пташку, що лопотить крильцями й не може злетіти в небо. Я часто намазував кінець бамбукової жердини клеєм і ходив ловити червонуватих вівсянок, Аа-тян не відступала від мене й на крок, а крізь віття дерев пробивалося на землю яскраве тепле проміння; ми обходили майже всю територію від головної споруди храму до кладовища, і Аа-тян не спускала з мене широко відкритих очей або казала: „Навіщо така жорстокість?” І лише тоді, коли вона справді починала хлипати, я піддобрювався до неї словами: „Перестань! Я випущу їх усіх!” — і на її обличчі з'являлась усмішка, та всупереч обіцянкам спіймані пташки вже ніколи не бачили волі. Ми жили протягом тої зими, як дві пташки, посаджені в клітку, жили дружно, крило об крило. Про що в о н а тоді думала? Невже не сумувала? Іноді ї ї очі повнились темним блиском, але це не дивувало мене, бо такими вони були й раніше. Здається, в о н а казала, що їй до вподоби таке тихе життя. Мабуть, в о н а не почувалася цілком щасливою, але не була й нещасною. Що з нею сталося? Одного дня я вернувся додому і не застав ї ї. Вона вилетіла з клітки. Похолодніло, треба йти швидше, то, може, розігріюся, біда тільки, що при такому глибокому снігу ноги не слухаються. Невже йому кінця не буде? Якщо