Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

На наступних сторінках були факти, від яких в мене полізли очі на лоба. Там були вирізки з газет, де йшлося про батька «міс Піґґі», Полковника Військово-Пустельних сил, який помер у Вогнищі під обстрілами повстанців у віці 57 років. В одній із статей було зазначено, що «життя Полковника Оверсі було сповнене честю та службою Спільноті, але його смерть залишила слід у серцях багатьох, особливо у серці його доньки».

«Ба! Коли батько помер «Міс Піґґі» було приблизно 20 років...» 

Далі зазначалися нагороди Полковника Оверсі, а потім йшли різні досягнення самої «міс Піґґі». Ми з Редом мовчки переглядали цю своєрідну та невідому багатьом мозаїку її життя.

— Вражена? — запитав Ред, нарешті порушивши наше мовчазне сопіння.

— Ще б пак! — це прозвучало голосніше, ніж я хотіла. — Мало того, що той чолов'яга з фото у комірчини «міс Піґґі» — її батько й одночасно почесний громадянин Спільноти та визначний вояка, до того ж і вона сама... — затнулась.

— Так, я теж вражений, що наша «міс Піґґі» почесний ветеран Пустельної війни, — промовив Ред схвильованим голосом, і чомусь після цього ця інформація лягла на мене важким тягарем. Я не могла зрозуміти своїх почуттів — ненависть до «міс Піґґі» почала змішуватися з повагою та… співчуттям. Це було дивно.

— Що там далі? — моя нестримна цікавість не давала спокою.

Деякий час Ред мовчки перегортав сторінки, і ми роздивлялися фотографовані нагороди, почесні грамоти й подяки Ерміни Оверсі, кожна з яких була свідченням її непростого шляху. Для мене це було наче погляд у таємну глибину душі Колонії — глибину, де кожна людина, кожна історія має свій корінь i свою правду.

На останній сторінці папки, у прозорому файлі лежав великий жовтий конверт. Ред дістав з нього роздрукований звіт. Коли я почала читати, то волосся заворушилось в мене на голові... Слова надруковані на папері мерехтіли перед очима, розкриваючи шокуючу правду про «міс Піґґі»… Там було написано, що Ерміна Оверсі є плодом забороненого союзу, донькою високопоставленого поважного чоловіка — Полковника Фредріда Оверсі та жінки з низин життя — повії на ім'я Істера, яка працювала у закладі під назвою «Доба».

— «Запліднення відбулося природнім шляхом, народжена у Нетрищах», — прочитала я уголос, сповнена здивуванням та невір'ям, а затим перевела розгублений погляд на Реда. — Що таке «Нетрища»?

— Дуже кепська місцина, — видихнув він, обмежуючись лаконічною відповіддю і, здається, зовсім не збирався вдаватися в подробиці, підіймаючи на мене задумливий погляд.

Я підняла брову, явно не задоволена таким викрутом.

— Ну, добре, мій прекрасний уїдливий Шерлоку, — раптом Ред задерикувато закотив очі та глумливо посміхнувся, — я розповім тобі про ЦЕ місце... Місце, де темрява Міста стискається до густої сутінки безнадії, — почав він зловісним тоном. — Там, де брудні вулиці розповідають історії втрачених доль, а кожен крок може бути останнім... Так краще? — хитро прижмурив очі та знов криво посміхнувся. Я скорчила обличчя. Але Ред раптом посерйознішав: — Ріко, Нетрища — це місце для тих, хто випав із ладу Спільноти, хто обрав життя на межі... ну або був змушений до нього.

— Тобто ці люди не підкорилися Спільноті?

— Гм… звісно, можна й так сказати… якщо на це дивитися з такого ракурсу, — кивнув він, зосереджено нахмуривши лоба. — Це район для тих, хто живе за своїми правилами, часто на межі закону та моралі. Район волоцюг, наркоманів, грабіжників, вбивць, повій тощо… Район занепалих людей, одним словом. Спільнота намагається якось вплинути на них, але марно... Вони самі по собі, вони як «примари справедливості», що уникають світла Спільноти. — Він на мить замовк, ніби зважуючи, чи треба продовжувати далі, а затим, важко зітхнувши, мовив: — Ходять чутки про Хазяїна Нетрища — таємничого правителя цих темних кутків Міста, владаря тенет, що плете свою мережу із сумнозвісних угод із Спільнотою. Але це лише чутки, і хто знає, чи це правда?

Я приголомшено дивилась на Реда.

— Ти вроджений казкар, чи ти це знаєш? — посміхнулась криво. — Але після твоєї казки мені  зовсім перехотілося спати, — злегка поморщилась.

На втомленому обличчі Реда ковзнула тінь посмішки, він силкувався стримати її, відказавши безбарвно:

— Читай далі. Ти гаєш час.

Глибоко вдихнувши, я швидко прочитала уголос:

— «У віці 2 років після смерті матері дівчинка направлена до Колонії №2, де перебувала до 10-річного віку, поки Полковник Оверсі не викупив її звідти...» Викупив? — запитала розгублено, зустрічаючись поглядом з Редом.

— Тут нічого дивного, у багатих людей свої закони — ти ще це колись зрозумієш, Ріко, — його голос раптом сповнився гіркої істини. Він опустив очі на звіт та продовжив читати за мене уголос: —  «Ерміна отримала приватну загальну освіту, паралельно проходячи військову підготовку. Щеплення відбулося у віці 18 років у Колонії №10, зафіксовано повне безпліддя. У 19 років набула офіційного статусу «Законна дитина» Полковника Оверсі. Після смерті батька пішла його стопами на військову службу. Приймала участь у Пустельній війні та в боях у Вогнища...»

— Чому нам не розповідають про ці війни, га? — перебила я Реда, пильно дивлячись на нього, шукаючи відповідей у його напруженому погляді.

— Паніка — найстрашніший вірус на Землі! — це прозвучало наче камінь, кинутий у тиху воду, і слова Реда зловісною луною пройшлися по приміщенню. Не чекаючи на мою відповідь, він знов продовжив спокійно читати: — «Під час бойових дій отримала поранення. Отримала відзнаку «Рубіновий лев». Демобілізована у званні «Сержант». Пізніше призначена на посаду «Інструктор» в Колонії №10. Через 2 роки за рекомендацією Еммеріха Вінґарда призначена на посаду «Начальник Колонії №2»... Дідько! І тут без його участі не обійшлося! — вигукнув Ред, не приховуючи свого обурення.

Поки він все це читав, я відчувала як моя щелепа опускалась все нижче з кожним словом звіту, мозок гарячково запрацював. І зараз на вигук Реда я лише угукнула, зловивши себе на думці, що почала люто ненавидіти Еммеріха Вінґарда — цього жахливого чоловіка, який, здавалося, вплітався у кожну подію нашого життя.