Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Ви чекаєте дитину? — поцікавився старий.

— Так, — зізнався Андрюс. — Але ще нескоро...

— What a surprise![94] — видихнув Крістофер і задумався.

Потім попросив віскі і сів за стіл. Барбора прибирала в кабінеті, перетвореному старим на свою спальню.

— Ні, це дуже добре, — Крістофер підняв погляд на Андрюса, котрий присів поруч. — Я, коли став батьком, так напився! А ти хочеш дівчинку чи хлопчика?

Андрюс стенув плечима.

— І так, і так добре, — сказав він.

— Народжувати будете тут? В Аррасі є хороший шпиталь!

Розмова про вагітність Барбори оживила Крістофера.

— Треба вибратися назовні, — він озирнувся на вікно, за яким світило сонце. — Тут весна приходить завжди несподівано. Чекаєш її, чекаєш, і здається, що вона ніколи не настане. Аж раптом раз — і сонце! І відразу все оживає! Навіть я! — Крістофер усміхнувся. — Ну що, може, пройдемося?

Для прогулянки Крістофер викликав телефоном «соціальне» таксі. Машина — сріблястий високий «мінівен» — під’їхала через п’ятнадцять хвилин. Круглолиций, п’ятдесятирічний на вигляд водій привітав Крістофера як старого знайомого.

— Він тут єдиний із таксистів, хто добре балакає англійською! — повідомив старий, уже сівши поруч із водієм і обернувшись до Андрюса.

— Це тому, що я бельгієць! — таксист також обернувся до пасажира. Відразу перевів погляд на Крістофера. — У Телус?

— Так, як зазвичай, — старий кивнув.

Таксист неголосно ввімкнув радіо. Андрюс слухав голос дикто­ра-француза, як музику. Тільки з машини, під звуки цієї словесної «музики», він помітив, наскільки позеленіла трава на неораних полях. Її широкі зелені килимові доріжки немов зумисне чергувалися з чорними смугами орної землі. Іноді смуги ці впиралися в ліс або в невеличкий гайок, за яким знову визирали поля. Промайнула та залишилася позаду табличка з назвою населеного пункту — «Телус». Не зупиняючись, таксі проїхало через село, і знову обабіч дороги замиготіли дерева. Водій пригальмував, з’їхав на ґрунтівку і вже по ній під’їхав до круглого, облямованого невисокою цегляною стіною меморіалу, схожого на обгороджену, вирівняну та засіяну травою величезну вирву від вибуху. Праворуч від залізної хвіртки виднівся білий кам’яний хрест, а під ним — такі ж білі кам’яні плити з іменами загиблих.

— Це моє улюблене кладовище, — сказав Крістофер, коли вони зупинилися перед хрестом, що височів метрів на три. — Тут завжди тихо, людей не буває. Жаль, що брат не тут!

— А де? — поцікавився Андрюс.

— У Вімі. Зараз туди поїдемо!

Круглолиций водій відклав на панель розгорнуту брошурку з кросвордами, ручку засунув у нагрудну кишеню темно-зеленої картатої куртки, схожої на піджак. Може, це і був якийсь особливий піджак, що застібається на блискавку, а не на ґудзики. Андрюс раніше таких не бачив.

— Вімі?! — скоріше ствердно, ніж запитально спитав він Крістофера.

Той кивнув.

Машина повернулася на асфальт дороги. Повз вікна миготіли поля та гаї. Хвилин через десять поля зникли, дорогу щільно обступили дерева, і Андрюс відчув, що вони звернули на рівну, посипану гравієм дорогу.

— Рут де Канадьєн, — обернувся до Андрюса Крістофер. — Дорога канадців. Так і називається!

Дорога канадців позбавила їх сонячного світла. Крони дерев майже змикалися над нею.

— Пригальмуй там, — попросив Крістофер таксиста, показавши рукою кудись уперед. Потім обернувся до Андрюса. — Праворуч глянь, там шанці Першої світової.

Машина зупинилася.

— Виходити не треба, — зупинив старий Андрюса, котрий уже відчинив дверцята. — Вони старанно відреставровані... Я тобі інші покажу!

І кивнув водієві. Машина знову рушила.

На парковці неподалік від вражаючої висоти білосніжного двоколонного меморіалу вони все ж вийшли з машини.

— Ласкаво просимо до Канади, — з гіркою усмішкою вимовив Крістофер. — Оце наш головний пам’ятник. Але він занадто великий. Як і Канада. Може, тому такий і поставили... Я тобі покажу інший куточок, той, що мені рідніший!

Андрюс, котрий зібрався вже було пройти досить довгою алеєю до грандіозного монумента, з подивом побачив, що Крістофер знову сідає в машину. Цей «меморіальний марафон» почав здаватися йому дивним.

Однак наступна зупинка зламала ритм цієї поїздки. На канадському військовому кладовищі в Нойвіллі вони згаяли не менше півгодини. Крістофер стояв на могилі брата, поки Андрюс пройшовся вздовж по-військовому строгих рядів однакових білих пам’ятників із іменами загиблих і зупинився перед невеликою критою меморіальною галереєю з арками обабіч і чотирма колонами на фасаді.

Тиша, підігріта сонцем, починала дзвеніти у вухах Андрюса. Він обернувся на два розлогих клени, що росли за огорожею, зирк­нув на Крістофера, котрий стояв над білим могильним каменем. Почув із боку дерев крики птахів.

«Куди мене занесло? — подумав він. — Адже ми їхали не сюди! Ми їхали в Париж, туди, де кипить життя і де цікаво. Туди, де можна заробити та радіти. Туди, звідки нікому не хочеться їхати. А опинилися на кладовищі!»

Колони меморіальної галереї здалися йому неприродно білими. Мабуть, через яскраве сонце.

«Та чого це я, — спробував заспокоїти себе. — Це все тимчасово. Іншого виходу немає. І для Барбори в її становищі так краще».

Очікувати появу дитини треба в тиші та спокої. Уявити собі тихіше та спокійніше місце, ніж Фарбус, Андрюс зараз не міг. У Фарбусі тихо і спокійно, як на цьому цвинтарі. На кладовищах завжди спокійно.

І знову озирнувся на Крістофера. Вони зустрілися поглядами. Старий кивнув у бік машини.

— А тепер поїдемо туди, куди ніхто, крім мене, не їздить, — сказав він.

— Ля Форе?! — знову швидше зі ствердною, ніж із запитальною інтонацією вимовив таксист.

Старий кивнув.

Тепер вони їхали «дикішим» путівцем. Машину гойдало. Коріння могутніх дерев підіймало ґрунт.

— Поміняй платівку! — несподівано попросив водія Крі­стофер.

Таксист вставив у магнітолу компакт-диск і в салоні зазвучала дивна какофонія з потріскуванням і шипінням. Поступово вона стала фоном, на якому зазвучала стара пісня англійською. Андрюс не міг розібрати слова, але збагнув, що це одна з пісень тих часів, часів Першої світової.

«Стариган загнав себе в гіпноз минулого», — вирішив Андрюс.

Дивно, але хитливий обережний рух машини по лісовій ґрунтівці під цей саундтрек майже столітньої давнини справив дивну дію і на самого Андрюса. Він раптом відчув не те щоб утому, але якусь загнаність, розворохобленість від самого себе, від своїх суперечливих думок, від невпевненості в подальшому перебігу їхнього з