Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Барборою життя. Очі заплющилися. Лісова дорога в рамці лобового скла зникла, а музика дороги залишилася. І залишилося гойдання. І він, провалюючись у дрімоту, згадав, як колись давно гойдався під ним човен на Тракайському озері. Як він сидів на веслах, а хвилі, що несподівано здійнялися, змушували розвертати човен носом до них і плисти не туди, куди він хотів. Раптом стрічка цього сну обірвалася, і під те саме хилитання, під ту ж музику столітньої давнини хтось запустив на екран його уяви зовсім іншу «кінострічку». Й опинився він у цьому сно-фільмі хлопчиськом-кучером, котрий сидить на передку воза, який лісовою нерівною дорогою ледачкувато тягне ряба кобила. І нагнав він на дорозі старого мандрівника із закинутим на плече напівпорожнім брезентовим наплічником, одягненого в сіре ратинове пальто[95]. Одна нога мандрівника не згиналася, і побачив Андрюс-хлопчисько, обганяючи його, що вона дерев’яна. Зупинив коня, запропонував підвезти. Старий кивнув і, обернувшись до воза спиною, вміло схопився руками за невисокий бортик, відштовхнувшись від землі, сів скраєчку. Потім так само вміло розвернувся обличчям до дороги, закинувши спочатку живу ногу на солому, а потім і дерев’яну. І поїхав, гойдаючись, віз далі лісом. Андрюс-візник хотів було запитати, куди старому треба. Але не наважився. «Сам скаже, коли доїде або коли збагне, що їде вже не туди», — вирішив він.

А старий нахилився до дерев’яної ноги, підчепив міцним нігтем правого вказівного пальця маленьке залізне колечко і витягнув з ноги скриньку. Витягнув звідти круглий льодяник в обгортці, на якій красувалася широко усміхнена фізія розфарбованого в жовте та червоне клоуна з рудою копицею волосся на голові. І простягнув хлопчикові, що поганяв рябу кобилу. Хлопчик роздивився обгортку і тут же її зубами стягнув з льодяника. Льодяник у рот засунув, а обгортку — в кишеню короткої синьої курточки з каптуром, з якої він зовсім несподівано виріс, адже рукави ледь тепер доходили до зап’ястків.

У роті смак льодяника підсолодив язик, і ще глибше Андрюс у сон поринув.

А коли хилитання зникло, і сон обірвався. Передні дверцята, відчинившись, розбудили Андрюса остаточно.

Машина стояла на розвилці двох лісових доріг. Крістофер зовні споглядав на Андрюса, немов квапив його поглядом. Таксист гортав брошуру з кросвордами.

Під ногами шелестіла трава і тріщали м’які, перепрілі гілки, що зірвалися з дерев, які височіли над головами. Жодної стежки або дороги.

— Це тут поруч, — заохочував Крістофер на ходу.

Він упевнено крокував уперед, Андрюс — за ним, іноді наздоганяючи, іноді відстаючи на кілька кроків.

«По квартирі він пересувається набагато повільніше, — міркував Андрюс. — А тут просто як спортсмен після допінгу!»

Крони дерев залишилися позаду, і перед ними відкрилася залита сонцем галявина. А за нею порита, нерівна земля з горбочками й ямами, з деревами, що росли трохи віддалік одне від одного, з кущами на схилах видолинків.

Увагу Андрюса привернула горизонтальна смужка, що блиснула на сонці попереду. Смужка виявилася дротом, натягнутим між залізними стовпчиками. Під горішнім натягнутим дротом тягнулися ще два ряди колючого дроту. Праворуч висіла червона табличка, а над нею — значок блискавки.

— «Danger! Mines!»[96] — прочитав Андрюс уголос і озирнувся на Крістофера, котрий саме підійшов.

— Це жарт? — спитав він.

— Ні, — спокійно відповів старий. — Це справжнє мінне поле. Точніше, мінний ліс. Тут якраз проходить межа між Францією та Канадою. За останні дев’яносто років тут загинули десятки овець.

На обличчі Андрюса Крістофер прочитав подив і поквапився пояснити.

— Там далі, — він кивнув на понівечену війною землю, — поля й овечі ферми. Після війни ліс, природно, як і всі поля, розмінували. Вівці, ховаючись від сонця, заходили під крони дерев і підривались. Ліс знову розміновували. Вівці знову заходили і знову підривалися. Кілька разів підривалися на мінах і пастухи, які приходили їх шукати. Нарешті цю ділянку лісу обнесли колючкою і пустили поверх струм. Але все одно вівці продовжують сюди залазити. І досі іноді, щоправда, набагато рідше, тут вибухають міни чи снаряди. Я казав, що земля їх виштовхує знов на поверхню. Якби вона їх не виштовхувала, нічого б цього не було!

Андрюс дивився на ями та пагорби за дротом і не вірив.

— Он там, за дубом, бачиш груддя землі по краєчку вирви? — Крістофер спрямував жестом погляд Андрюса на ледь видимий звідси край пагорба. — Там вівця підірвалася років три тому! Нахилися до землі, спробуй послухати!

Андрюс кинув на Крістофера недовірливий погляд, але слухняно опустився на коліна, а потім приліг грудьми на землю, вухом притулився до трави і відчув, як одна травинка залоскотала у вушній раковині. Притулився вухом до землі. Затамував подих. Почув згори крик якогось птаха. Заткнув пальцем друге вухо. Завмер.

І відчув ледь помітне тремтіння. Подумав, що сам затремтів від прохолоди — земля, до якої притиснув вухо, не була зігріта сонцем. Вдихнув і видихнув повітря, знову завмер. І знову здалося, що почув щось, якесь глибинне гудіння. Підняв голову, поглянув на Крістофера, котрий стежив за його реакцією.

— Ти послухай, послухай ще! — наполягав старий. — Чим довше слухаєш, тим краще чутно!

Утретє Андрюс затамував подих надовше і справді почув гудіння й якісь інші гучні звуки, що підіймалися знизу, з-під землі. Звуки, що спочатку здивували Андрюса, ставали поступово магнетичними відразу двояко: вони немов утримували Андрюса в цій позі, з вухом, притиснутим до землі, і манили до себе фізично, ніби був він магнітом, що тягнеться до схованого десь поруч шматка металу. Цікавість і особисте відчуття невідомої раніше дії закону всесвітнього тяжіння злилися разом і взяли Андрюса під свій контроль, позбавивши на короткий час власної волі.

На зворотному шляху під балакуче французьке радіо вони доїхали до Вімі, де удвох із Крістофером зазирнули ненадовго до найближчої од будинку старого кав’ярні «Ле Бістро». Випили по келиху вина і тим же таксі повернулися в Фарбус.

Розділ 99. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Те, що Спамас знову зник, цього разу здалося щиглем по носі після удару палицею по голові. «Ударом кийком», від якого вже три дні справді боліла голова й у Ренати, й у Вітаса, став намет брезентового камуфляжного зеленого кольору, встановлений між будинком і коморою, прямо посеред двору. Вони побачили його під гавкіт Ґуґласа, коли стежка, якою вони ходили на кладовище в Андріонішкіс, вивела їх на край лісу.

Рената і зараз пам’ятала, як відчула тремтіння в ногах, як не змогла не те щоб побігти, а просто піти за Вітасом, котрий схопився