Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (продовження: 21.02)

— Віка! — я притис її до себе, тремтів, наче щойно сам пройшов крізь грозу. — Не засинай… будь ласка…

От, я ідіот! Чому тільки зараз у мене закінчився бензин !?

Поки чекав швидку, намагався її привести до тями: холодний рушник, вода на губи, легкі погладжування по щоках.

— Сонце, тримайся… Я тут…

Через 7 хвилин вони були. Мені здалось — вічність. Я сам допоміг занести її в машину швидкої.

---

У лікарні:

Я йшов коридором, як лев у клітці. Вже хвилин двадцять, як її повезли в оглядову. Я хотів зламати двері й увірватися, але мусив чекати. Це було найгірше.

Нарешті вийшла лікарка — блондинка в окулярах, трохи сувора, але не байдужа.

— Ви Денис? — спитала.

— Так. Це моя… дівчина. Мама моєї дитини.

— Все добре, не хвилюйтесь. Вона знепритомніла від перенапруги. У неї знижений тиск і легка анемія. Плюс стрес — не найкраща комбінація.

Я кивнув, ковтаючи клубок у горлі.

— З дитиною все гаразд? — тихо спитав я.

— Так. Серцебиття в нормі, загрози наразі немає. Але вона має більше відпочивати, їсти залізовмісні продукти, уникати сварок і хвилювань.

Я видихнув так, ніби мене тільки що випустили з під води.

— Можна до неї?

— Так, але недовго. Їй треба спокій.

---

Віка (продовження: 21.02)

У палаті:

Світло в кімнаті було приглушеним. Все пахло лікарнею й трохи лавандою. Я лежала на боці, коли двері відчинилися — і зайшов Денис.

Він був блідий, очі червоні. Він сів на край ліжка і просто взяв мене за руку.

— Я думав, що втрачаю тебе, — сказав хрипло. — І знаєш, що найгірше? Що останнє, що я тобі сказав — це був крик. Я злився. А ти… падала.

— Не звинувачуй себе, — прошепотіла я.

— Я мушу. Бо ти все тягнеш сама. А я повинен бути опорою, а не ще одним приводом для тривоги.

— Ми обоє вчимось, Денисе. Я — як довіряти. Ти — як не панікувати за мене.

Він усміхнувся сумно й провів пальцем по моїй щоці.

— Я б зробив усе, щоб не бачити, як ти непритомнієш в моїх руках. Ти зрозуміла?

— Зрозуміла. І я більше не піду до лікаря без тебе. Навіть якщо захочу просто вагу перевірити.

Він нарешті засміявся. Справжньо. Тихо. Але щиро.

— А я більше не буду кричати, навіть якщо ти з’їси пельмені з морозилки прямо в упаковці.

— Це звучить як угода.

Він підняв мою руку до губ і поцілував.

— Із завтрашнього дня — режим максимум турботи. Я тебе люблю, Віка. І вас обох.

Я подивилась на нього — і в той момент відчула: з ним я в безпеці.