Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще одна пауза, поки Джордж Т. Нельсон слухав, а Френк усвідомлював, із дедалі більшою панікою, що він невдовзі знепритомніє. Раптом він зрозумів, що робити – прострелити «ламою» диван. Можливо, він не вб’є Джорджа Т. Нельсона, можливо, навіть не зачепить його, але він, безумовно, приверне увагу Джорджа Т. Нельсона, і коли це станеться, то, мабуть, є хороші шанси, що Джордж Т. Нельсон забере свою жирну сраку з дивану до того, як Френк тут помре через те, що ніс притиснуто до плінтусової батареї.
Френк розкрив долоню, що стискала ніж, і спробував дотягнутися до пістолета, затканого за пояс штанів. Фантастичний жах стиснув його, коли Френк усвідомив, що не може дотягнутися: пальці стискалися й розтискалися за цілих два дюйми від інкрустованого слоновою кісткою руків’я пістолета. Він зосередив усі рештки сил на тому, щоб опустити руку нижче, але притиснуті плечі взагалі не рухалися. Великий диван – і значна вага Джорджа Т. Нельсона – щільно пришпилили його до стіни. З таким же успіхом його можна було би прибити до неї цвяхами.
Перед витріщеними очима Френка почали розквітати чорні троянди – провісниці наближення асфіксії.
Ніби з якоїсь неймовірної відстані, він почув, як його старий «друг» кричить на Фреда Рубіна, безумовно, партнера Джорджа Т. Нельсона в питанні кокаїну.
– Що ти мелеш? Я дзвоню тобі, щоб розповісти, який погром у мене влаштували, а ти мені про якогось нового мужика в центрі? Мені не треба якихось цяцьок, Фреде, мені треба…
Він перервався, встав і закрокував по кімнаті. Буквально останніми залишками сили Френк спромігся відсунути диван на кілька дюймів від стіни. Небагато, проте це дозволило йому зробити кілька дрібних ковтків надзвичайно чудового повітря.
– Він що продає? – вигукнув Джордж Т. Нельсон. – Господи! Господи Ісусе Христе! Чому ж ти одразу не сказав?
Знову тиша. Френк лежав за диваном, ніби кит на пляжі, потягуючи повітря й сподіваючись, що голова, яка страшенно пульсує, не вибухне. За мить він встане й відстрелить устриці своєму старому «другові» Джорджу Т. Нельсону. За мить. Як тільки передихне. І коли великі чорні квітки, що наразі заполонили його зір, зменшаться й зникнуть. За мить. Дві миті максимум.
– Добре, – сказав Джордж Т. Нельсон. – Я сходжу до нього. Сумніваюся, що він такий чарівник, як ти кажеш, але в полі й жук м’ясо. Та мушу тобі дещо сказати – мені насправді пофіг, чи він барижить. Я знайду курвого сина, який це зробив, – це першочергово – і приб’ю його до найближчої стіни. Ти зрозумів?
«Я зрозумів, – подумав Френк, – але хто кого до тієї казкової стіни приб’є, ми ще побачимо, старий мій почарківцю».
– Так, я розчув ім’я! – закричав у слухавку Джордж Т. Нельсон. – Ґонт, Ґонт, блядь, Ґонт!
Він вгатив слухавкою по телефону, а тоді, напевно, шпурнув ним через кімнату – Френк почув брязкіт битого скла. Через кілька секунд Джордж Т. Нельсон прорік останню лайку й вискочив з дому. Двигун його «айрок-зі» ожив, заревівши. Френк почув, як він здає назад по доріжці, а сам повільно відсунув диван від стіни. Зовні на асфальті завищала гума, і Френків старий «друг» Джордж Т. Нельсон чкурнув геть.
Через дві хвилини на видноті виникла пара рук і вхопилася за диван кольору вівсянки. Ще за мить поміж долонями виникло бліде оскаженіле обличчя містера Везербі з окулярами, перехнябленими на маленькому мопсячому носі та з однією тріснутою лінзою. Спинка дивана залишила червоний поцяткований слід на правій щоці. У рідкому волоссі танцювало кілька клубків пилюки.
Повільно, ніби в роздутого мерця, що виринає з дна річки, щоб плисти просто під поверхнею води, на обличчі Френка виникла посмішка. Цього разу він упустив свого старого «друга» Джорджа Т. Нельсона, проте Джордж Т. Нельсон не планує їхати з міста. Телефонна розмова це чітко показала. Френк знайде його ще до заходу сонця. У такому місті, як Касл-Рок, як можна його загубити?
32
Шон Раск стояв у дверях кухні свого будинку й тривожно визирав у гараж. П’ять хвилин тому його старший брат зайшов туди, а Шон саме дивився з вікна спальні й випадково побачив його. Браян щось тримав у руці. Відстань була завелика для того, щоб побачити, що це, але йому це й не потрібно було. Він знав. То нова бейсбольна картка, до якої Браян постійно ходив нагору, щоб подивитися.
Браян не знав, що Шон знає про цю картку, але Шон знав. Він навіть знав, що на ній зображено, бо приходив зі школи набагато раніше, ніж Браян, і проникав до брата в кімнату, щоб подивитися на ту картку. Він не мав жодного поняття, чому брат так нею переймається: стара, брудна, вицвіла і з погнутими кутиками. А про гравця на ній Шон узагалі ніколи не чув – пітчер «Лос-Анджелес Доджерс» на ім’я Семмі Коуберг, за все життя одна перемога і три програші. Той хлопець навіть один цілий рік у головній лізі не втримався. Навіщо Браянові так переживати за таку нездалу картку?
Шон не знав. Точно знав він лише дві речі: Браян турбується про картку, а ще протягом останнього тижня поводиться так, що стає страшно. Було схоже на ту телерекламу, про дітей-наркоманів. Але ж Браян нізащо б не вживав наркотиків… правда?
Щось в обличчі Браяна, коли він пішов у гараж, так перелякало Шона, що він пішов розповісти матері. Він не зовсім розумів, що треба говорити, але це й не мало значення, бо він так і не зміг нічого сказати. Вона розвалилася на ліжку в спальні в халаті й тих дурних окулярах від сонця з нової крамниці в центрі.
– Мамо, Браян… – почав він, і це все, що вдалося донести до неї.
– Іди геть, Шоне. Мама зайнята.
– Але, мамо…
– Іди геть, я кому сказала!
І не встиг він вийти самотужки, як його безцеремонно виштовхали зі спальні. Її халат розкрився, коли вона його штовхала, і Шон не встиг відвернутися й побачив, що під ним на ній нічого нема, навіть нічної сорочки.
Вона затраснула за ним двері. І замкнула.
Тепер Шон стояв біля дверей кухні, тривожно очікуючи, доки Браян вийде з гаража… але той не виходив.
Помалу, непомітно тривога переросла в заледве контрольований жах. Шон вийшов із дверей кухні, пробігся переходом і ввійшов у гараж.
Там було темно, страшенно гаряче й пахло мастилом. Якийсь час він не бачив брата в темряві й подумав, що той, напевно, вийшов у двір через задні двері. Тоді очі пристосувалися, і він різко й жалісно видихнув.
Браян сидів під задньою стіною, біля газонокосарки «Лонбой». Він тримав татову гвинтівку. Ложе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.