Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Минувши свій двір, Яків завернув за ріг, попрямував вздовж парку і, вийшовши на центральну вулицю, пішов до двоповерхового будинку, повитого диким виноградом. На фасаді цього будинку червоніла скляна вивіска: «Ніжинський міський комітет КП(б)У». Намацавши в кишені комсомольський квиток, Яків Батюк рішуче штовхнув двері.

— … Прийняв мене того дня другий секретар міськкому партії. Він займався евакуацією міських установ, був заклопотаний, та все ж ми довго з ним розмовляли віч-на-віч. План створення в місті підпільної молодіжної організації він загалом схвалив, а коли мова зайшла про завдання підпільників, від моїх «прожектів» мало що лишилося. В порадах секретаря міськкому все було для мене нове: і методи конспірації, і шляхи залучення в організацію людей, і зміст усієї роботи. Різні там заочні вироки гітлерівцям та нічну стрілянину секретар нещадно відкинув, для початку запропонував мені терміново підібрати кілька чоловік — ядро майбутньої організації — і познайомити його з кожним, хоча б заочно, бо часу лишилося дуже мало. Вдруге я навідався у міськком дев'ятого вересня. Приніс список прізвищ хлопців і дівчат, з якими встиг переговорити… Секретар міськкому дав мені адресу одного товариша, через якого надалі я мав одержувати конкретні вказівки. Крім того, мені назвали пароль і явку в Києві, на випадок ускладнень чи непередбачених обставин. Тринадцятого вересня Ніжин захопили фашисти…

Капітан Коновалов слухав розповідь Батюка, зацікавлено розглядав співбесідника. Першого разу в хаті Лізи Пилипенко їхня зустріч була короткою. Батюк тоді завбачливо розмовляв із Коноваловим у темній кімнаті, представник партизанського штабу не розгледів його в обличчя. Тепер, прийшовши на запрошення Батюка до нього на квартиру, Коновалов з великим здивуванням довідався: його співбесідник — це той молодий адвокат у темних окулярах, якого він не раз зустрічав на вулицях міста ще напередодні війни.

Яків нечутно ступав по квітчастому килимку, на який крізь вікно падали промені сонця, і продовжував:

— Ще коли не відступили наші, я заздалегідь примітив для себе тихеньке місце. Знаєте, мабуть, артіль, де виготовляли вірьовки? З приходом німців артіль розпалася, довелося відновити виробництво. Нова влада раділа навіть таким кадрам, як я, — всміхнувся Батюк. — Мої помічники Сава Шварц та Павло Лавринець приступили до роботи. Де могли, діставали сирицю, коноплі, мотузки, інструменти. Нам допомагав мій батько, на той час він з матір'ю повернувся до Ніжина. «Підприємство» німці зразу взяли на замітку. З'явився якийсь офіцер-інтендант з перекладачем, заявив, що віднині артіль працюватиме виключно на потреби армії, брати інші замовлення забороняється. За порушення такого порядку — розстріл і все інше в їхньому стилі… Першу партію кінської упряжі наші лимарі виготовили на совість. Лавринець і Шварц запевняли мене, що продукцію хоч на виставку посилай.

В інтендантстві оцінили таку старанність. Наш «шеф», майор Кранц, зволив навіть потиснути мою руку. «Пану директору будемо видавати заробітну плату, хліб і махорку. Я обіцяю!» Тим часом Богдан та Афонін виготовили якусь скажену рідину, якщо крапля її потрапляла на руку, шкіра швидко червоніла і виникала виразка. З чого та рідина, я не знаю, то вже по їхній медичній лінії… Лавринець змочував рідиною упряж і просушував, потім ми відправляли вироби на інтендантський склад. Звідти хомути, шлеї, вуздечки німці відвантажували на фронт, у військові частини. Важко мені встановити, скільки було завдано шкоди окупантам. Ми знали лише, що шия коня від нашої упряжі за день-два вкривалася глибокими ранами, які довго не гоїлися. Майор Кранц прийняв від артілі близько чотирьохсот комплектів отруєної збруї. Поступово сировина вичерпалася, діставати її було все тяжче. Треба було зайнятися чимось іншим. Я вирішив розшукати товариша, про якого говорив мені секретар міськкому, й порадитися із ним. Але тут нас спіткала перша невдача. Розшуки нічого не дали. Пізніше з'ясувалося, що товариша схопили гестапівці. Звали його Федір Щітка. Орденоносець, здається, працював головою колгоспу. Напевно, загинув.

— Помиляєтесь, він не загинув, — перебив Коновалов. — З тюрми йому вдалося вирватися. Деякий час Щітка перебував у партизанському загоні, згодом вирушив за лінію фронту.

— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.

— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.

— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.

На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:

— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в