BooksUkraine.com » Фантастика » Вулиця Червоних Троянд 📚 - Українською

Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

191
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вулиця Червоних Троянд" автора Анатолій Олексійович Стась. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги / Сучасна проза / Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 152 153 154 ... 167
Перейти на сторінку:
Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.

— По дорозі до Ніжина я весь час думав, що ж робити далі, — вів розмову Яків. — Паші хлопці збирають відомості про пересування німецьких військових частин, ми заготовили чисті бланки німецьких документів різних зразків, зібрали дещо із зброї та боєприпасів, вистежили квартири кількох таємних агентів гестапо, встановили їхні прізвища. Здобуток небагатий, але його можна використати, тільки ж кому передати ці відомості? Відпочив я трохи вдома, покликав за поводиря Федора П'явку, начепив через плече торбу, і вирушили ми удвох у напрямку сіл та хуторів на розшуки партизанів. Пройшли кілька районів, перш ніж натрапили на потрібну стежку. Серед партизанів я зустрів секретаря Носівського райкому Михайла Івановича Стратилата. Він не приховував, що на Чернігівщині діє підпільний обком, що сотні комуністів та комсомольців воюють у партизанських загонах і що підпільники багато чим допомагають їм. Повернувшись додому, я твердо знав, що робити. Наші хлопці почали добувати документи для військовополонених, які втекли із таборів, допомагали бійцям та командирам вибратися з міста. Одна група веде облік вантажів та ешелонів на залізниці. Дівчата дістають медикаменти. Афонін, Богдан і Нечай-Гумен організували було видачу фіктивних довідок про хворобу багатьом ніжинцям, зокрема молоді, рятуючи людей від німецького рабства на підприємствах рейху. Такі довідки допомагали протягом літа й осені сорок другого року. Зараз справа ускладнилась. Німці не вірять уже місцевим лікарям. Медичним відбором займається полковник санітарної служби гітлерівців. Нещодавно почалася нова кампанія по набору робочої сили до Німеччини, з агітацією німці покінчили, просто хапають людей на вулицях…

— Так, їм перешкодила епідемія тифу. А то багато хто попрощався б із рідним краєм, — сказав Коновалов.

Батюк повернувся до нього лицем.

— А вам не здається дивною така обставина: в місті лютує тиф, і поки що — жодного смертельного випадку?.

— Справді… Коли врахувати, що медична допомога населенню майже відсутня…

— У тому й справа. Відкрию секрет: якщо довідаєтеся, що в хаті тиф, не бійтеся, заходьте сміливо, ви нічим не ризикуєте. Тиф — це для німців.

— Тобто… як це?

— Наші товариші зробили в місті масові прививки, що викликають за зовнішніми ознаками симптоми сипняку. Цими днями в міській управі відбулася нарада всіх медичних працівників міста. Афонін був там, розповідав — комендант страшенно лютує.

— Все-таки ви з цим обережніше, Якове. Один необдуманий крок — і пиши пропало.

— Це правильно, — погодився Яків. — Боротьба є боротьба… Перекажіть товаришам у лісі, що в нас усе йде, як було намічено. Частіше присилайте людей за медикаментами. Наші хлопці, які з медициною пов'язані, в лікарні та в аптеці № 2 цілий склад медикаментів створили. Зброї також зібрали чимало. Одного не розумію: кажете, вам потрібні навіть невеликі авіабомби. Для чого? Ну, гранати, це ясно…

Капітан усміхнувся.

— З таких бомб ми в лісі тол витоплюємо. Вибухівки в нас малувато, а німецьких ешелонів удосталь. Бомбу-п'ятисотку ви ж нам не притягнете, а ті, що дрібніші, підбирайте, знадобляться.

— Будуть і бомби. А щодо головного: скажіть командуванню загону, людей розставлено і вони роблять своє діло.


3
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…

Небо навколо Ніжина майже щоночі спалахувало червоними загравами. Вітер доносив грозові громи. Петро Іванович Батюк, батько Якова, довго простоював на подвір'ї, прислухався. То не громи гуркотіли — партизанські загони, що ходили від Бахмача до берегів Дніпра, заводили в темряві грізну музику, спопеляючи мости, перекидаючи ешелони, громлячи гнізда окупантів.

Петро Іванович вдоволено ловив вухом ці далекі звуки і весь насторожувався, як тільки скрипне в сусіда хвіртка або почуються в темряві чужі голоси. Ті ж хлопці та дівчатка, котрі в дні мирного життя весело юрмилися в Батюків, співали пісень і затівали спірки про нові кінофільми, тепер збиралися в квартирі на вулиці Рози Люксембург таємно, вирішували якісь свої, тільки їм відомі діла. В такі години старий Батюк звично займав свій «пост» біля паркана і залишався на сторожі, аж доки не згасав у кімнаті за затуленими вікнами бликунець. Ні про що не розпитував молодих, бо розумів: друзі сина та доньки не жартують; якщо Яків у них за старшого, то їхня таємна робота потрібна людям, Радянській владі, яка — Петро Іванович не сумнівався — рано чи пізно повернеться в місто. Старий як міг підсобляв молоді. Знадобилася їм друкарська машинка — роздобув. Удвох з Яковом обладнали схованку в повітці, радіоприймач поставили там, антену непомітно для ока попід дахом на горище вивели. Все, що мав у хаті — хліба окраєць, миску картоплі чи огірків квашених, — наказував дружині виставляти на стіл, як тільки приходили до Якова та Жені гості

1 ... 152 153 154 ... 167
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулиця Червоних Троянд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вулиця Червоних Троянд"