Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Ніч просувається далі якось дуже повільно, бо щойно друга година, і мені зовсім не хочеться спати, і зовсім не хочеться покидати цього листа до вас. Боюся, як же я боюся того візиту. Я хочу вам пояснити, як це виглядає, і як було минулого літа. Я вже раніше писала про те, що важко жити під цілоденним контролем, особливо коли ти до цього не призвичаєний, а до дещо дикої свободи так, як я. Та найважчим з усього є обіди і вечері. З самою кухнею і з подаванням ще йде так-сяк, бо старий пан-кухар Камінський — це не абихто, і камердинер Ян запопадливо слідкує. Хоч Пані-Мати також є уважною, а часом і грізною, все ж не можу сказати, що я зіпсувала польську кухню. Та найважчим є спілкування при їжі. Адже це також важливе, а може й ще більш важливе. Я зовсім не люблю сидіти тихо, як мумія, але сиділа б тихо, якби це не було ще гірше. Не можна ж весь час мовчати в своєму власному домі. Тому я собі готую, переважно по ночах, теми, промови, а навіть по можливості дотепи, та зрозуміло, що про “місію” — ані слова! Пані-Мати вважає мого чоловіка ще трохи хлопцем, то що б вона сказала на те, якби він мав претензії на якусь місію без її схвалення. Я зважаю на кожне слово, зважаю так, наче ступаю по тоненькому льоді. Аби дещо прихилити Пані-Матір до місцевих, я розповідаю про приїзд і про те, як нас сердечно прийняло місцеве населення. Нарешті кажу так: “Особливо ті двоє були просто схожими на рицарів”. “Які це такі рицарі?”— засміялася Пані-Мати. Чоловік відразу зрозумів і виручив мене поспішно: “Фока Шумеїв і Петрусь Савіцький, той син повстанця, вони дійсно виявили нам зворушливу сердечність і рицарську прислужливість на кожному кроці”. Мати скривилася: “Гарні хлопці, це правда, але молода дама таких не повинна навіть зауважувати, бо один — селянин, а другий — переодягнений в селянина, хоч той Савіцький взагалі-то з хорошої шляхти, батько — це людина, тричі брав участь у повстанні. Твердий, незалежний, але той молодий, фе, змужичіє, пропав”. — Я хотіла врятувати честь Фоки і вирвалась по-свому: “Але ж рід Шумеїв також стародавній, кажуть, що від дерев, це все ж”. Мати гостро засміялася: «З дерев? Дійсно, по ньому видно, з яких дерев. Мабуть, якась гуцульська шльондра плуталася з якимось негідником, магнатським паничиком і потім переконала чоловіка, що дитина від дерев. Так ваш Фока і виглядає, як якийсь уламок з великого роду, а він просто з бенькартів і селюк. А в такі байки вірити, то тільки ти одна можеш”. Я втратила слід, виправдовувалась, як могла. “Мені не про все це йдеться, це не моя справа, я лиш про те, що коли вони тоді вискочили на берег, я пригадала собі пана Авріла, того, що я отримала в школі, а потім читала разом зі Стасем, а потім ще були ті молоді, зворучливо доброзичливі і ввічливі щодо нас і люб’язні, хоч ми їм зовсім і не потрібні, тому Савіцький видався мені як Роланд, а Фока як Олів’є”. Мати надула губи, глянула на мене коротко, але пронизливо: “Баламутство романтичне! теж мені французька історія! Щоб на таке сказали у наші часи. Я знала оперу про Роланда, а це що? Я що сліпа чи глуха? Я переглядала того Авріла, це якесь белькотіння, а не французськість, хоч і пригладжене. Вже й до цього дійшло? В будь-якому випадку, це не чтиво для молодих дам. Постійно там голови злітають, мозги і нутрощі вилітають, очі вилітають, стільки крові, фе!”. Ми весь час мовчали, а Пані-Мати впала у запал обурення: “Це поезія? Так вже й бути, я вам скажу відверто, бо ніхто інший вам цього не скаже. Відколи це поезія повинна відкривати по-черзі частини тіла, навіть ті, які підчас купелі старанно прикриває пристойний костюм? Відколи це її погляд повинен сягати найогидніших ран і нутрощів? Замолоду нас учили, що поезія повинна старанно уникати будь-якого нешляхетного слова, а у вашому Роланді? Не хвилюйтесь, я собі запам’ятала — нутрощі вилітають і виливаються, мозок випав і кипить на чолі. І то в кого? У архиєпископа! Це огидно, це приниження духовної гідності. Це ваша воля, але у своєму домі я не терпіла б такої книжки. Варварство, огида!”. Чоловік відповів так тихо, як іноді в школі учениці підказують одна одній. “Зовсім це не варварство, це сувора стародавність, справжня, не підроблена, не оперна. Рицарська, але дорога для нас поляків, як своя власна”. Пані-Мати рубнула відразу з розмаху: “Таак? Це ти від кого навчився перечити і закидати мені брехню? Гарний приклад ти даєш цій малій, гарно доповнюєш її виховання! Тобто що, я брешу?!”. Чоловікові щось заблистіло в очах. Ми обоє замовкли. Пані-Мати продовжила: “Цікаво мені, чи той Авріл від Роланда має щось спільного з двома братами-вбивцями, які нещодавно прославились..?”. Чоловік зірвався і відразу ж сів, потім знову спокійно встав, пішов до бібліотеки і приніс два томи: пана Авріла, а також Роланда у польському перекладі пані Духінської, який ми нераз читаємо разом. Показав Пані-Матері без слів, а Пані-Мати на це: “Ах, він навіть д’Авріл, це, мабуть, якась із тих вискочок з плебсу”. Я не витримала і уточнила тихо, але виразно: “Але ж це пан барон д’Авріл, перший амбасадор Франції у Бухаресті, він навіть був у моєї тітки два роки тому”. Пані-Мати завзято процідила: “Будеш мені прискати в очі амбасадорами і твоєю тіткою? Так, наче я й кращих не знала? От, якийсь бароник звироднілий, захотілося йому смачків варварства”. Чоловік крикнув: “Але це людина великих знань, великий знавець, і письменник, і пропагандист Alliance francaise, чи цього не достатньо?”. Пані-Мати, неначе її вдарили по голові, покірно похилилась, мені раптом стало її шкода, і я різко крикнула на чоловіка: “Стасю, як ти можеш так до Пані-Матері!”. А тоді Пані-Мати до мене: «Вара тобі кричати на мого сина! Моєму синові можна”. — Кінець світу, що ж я наробила! Ласка від Бога, що в цю мить мала Зоня увійшла до їдальні. Ми мовчали, наче вражені паралічем. Зоня подивилася на нас, вхопила склянку з водою і давай нас поливати: Пані-Матір, чоловіка і мене. І ще й кричить: “Ей!