Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Двадцять п’ять хвилин.

Визирнулося крізь вікно.

— Він пішов у сніговицю, ми його вже ніяк не знайдемо. Треба пильнувати Теслу і його машини, це єдиний спосіб.

Фоґель вирушив коридором до дверей вагона.

Єлена розвернулася на обцасах.

— Пане Бенедикте, зачекайте, я візьму пальто!

Перш ніж вона повернулася, видобулося з-під розстебнутої шуби Ґросмайстера, розгорнулося крижлізний револьвер із церати, перевірилося тунґетитові кулі в квітковому барабані, злегка порухалося змієподібним спусковим гачком. Начальник придивлявся до цього збентежено, двічі розтуляв рота й двічі ковтав несказані слова. Врешті він тільки понуро перехрестився.

Машинально терлося ручкою револьвера тильний бік іншої долоні.

Прибігла панна Муклянович.

— Я уже, — прошепотіла вона, дуже задихана, — уже… що не… зачекаєте… жінку…

— Панні хотілося пригод.

— Але… може… уб’ють!..

— Справді. Цим справжня пригода відрізняється від уявної. — Вказалося на перехід. — Прошу.

Вона поглянула ще на Ґросмайстера — ті великі карі очі на блідому обличчі — й вирушила уперед.

Вийшлося на перон. Запнулося хутряну шубу. Цівка в лівій, Ґросмайстер у правій руці, крига під ногами. Від двірця біг железнодорожник у мундирі, урядник і два поліцейські з ґвинтівками. Панна Єлена роззиралася довкола, втискаючи обличчя у пухнастий соболиний комір. Лютий нависав над колією, розкарячившись понад експресом, складами вугілля й деревини, бічними коліями й локомотивами. Пульсуюче світіння мороскляних ламп фарбувало морозяника хвилями водянистих кольорів: блідої зелені, морської блакиті, млявого помаранчу, перепаленої жовтизни. Навіть падаючий сніг, навіть саме повітря — воно також мінилося цими барвами.

— А якщо це не Верус?

Постукалося ціпком у мерзлоту.

— Ви маєте сумніви? Тут Шерлоки Голмси народжуються на камені, значит на кризі.

— Ви, пане Бенедикте, жартуєте! — пирхнула вона нервово.

— Друкарська машинка, панно Єлено. Слід дедукувати не лише з урахуванням того, що існує, а й того, що не існує. Я іду до Тесли, ви йдете зі мною, або не йдете, прошу зараз визначитися, яка саме Єлена Муклянович в’їжджає у країну Криги.

Вона дивно поглянула.

— Ви знову виглядаєте якось по-іншому. Тіні під очима — я чула, що потім уночі вас мусили нести…

— Ви йдете, чи ні?

Вона встромила руки глибше у кишені.

— Ви думаєте, що я злякаюся.

— Маю таку надію, це правда.

Вона увільнила з легенів довгий подих, хмара пари розвіялася перед нею, мов шовкове віяло. Коли хмара зникла, вона вже по-іншому дивилася й інша гримаса застигла в неї на обличчі. Панна Єлена випросталася, підняла голову. Чекалося мовчки; адже бачилося, як це важко, як болісно — і як ніяково, коли люди дивляться, коли дивиться принаймні одна людина. Зрештою, не йдеться тут про звичайний страх. Це інший ґатунок тривоги. Навіть ті, хто жодним чином не спроможні висловити його мовою другого ґатунку, відчувають у цей момент переможне відчуття н е б у т т я. Чекалося смиренно, хуртовина ревіла у вухах.

Зітхнувши вдруге, панна Єлена встала навшпиньки й хутко цмокнула в замерзлу, зарослу щоку.

— Дякую.

Ідучи потім уздовж потяга, вона щохвилі підбігала й зупинялася, озираючись нетерпляче через плече; але не намагалося поквапитися, побоюючись лиха із Ґросмайстером, якби знову беркицьнулося сторчголов на цій мерзлоті. Сніговиця урешті загусла, окрім розмазаних над землею заграв світла, мало що проникало крізь вируючі тумани. Люди пробігали туди й сюди, вітер доносив їхні рвані вигуки, звуки свистків, грюкання вагонних дверей, скрипіння криги під ногами. Уже підносилося руку із Ґросмайстером, коли постать випала з веселкового снігу, — й то був солдат, поліцейський, кошлатий залізничник, людина князя або капітан Насбольдт, він також із револьвером, готовим до пострілу. Він посміхнувся, вибачився, уклонився панні й побіг далі.

— Знову робиться натовп, — дихала вона. — А потім виявиться…

— Що?

— Він міг просто злякатися й утекти, вас, пане Бенедикте, іноді легко злякатися.

— Друкарська машинка, панно Єлено. Ви самі мені розповіли про його метод тієї ночі за коньяком. Бо кого ми шукали? Пасажира, який придбав квиток в останню мить, оскільки саме в останній момент заморозники довідалися про компрометацію і вирішили посадити на Транссиб ще одного аґента. Отож Зєйцов, отож Поченґло, наступні підозрювані. Але — коли ж то ви придбали свій квиток? Ви й Маріолька Белцік, коли ви придбали, га? Ви його не купували! — Крутилося головою з тупим подивом. — Ви все мені виклали, а я не зрозумів; і ви теж, урешті-решт, не розуміли. Подорож — це магічний час, панно Єлено. Ми — ті, ким нас бачать незнайомі. Яким чином ви можете підтвердити істинність Бенедикта Ґерославського? Яким чином я можу підтвердити істинність Єлени Муклянович? Не можу. Те саме стосується особистости кожного мандрівника. Більшість пашпортів не містить навіть детальних описів зовнішности. Що ж чинить аґент? Вишукує серед пасажирів люкса самотнього чоловіка, який, найімовірніше, не має жодних давніх знайомих серед інших подорожніх до Сибіру, й…

— Жуль Верус — це не Жуль Верус.

— Я не знаю, як його звуть. Справжнього Верусa, мабуть, давно вовки зжерли. Той Не-Верус — припускаю, зовсім не чужинець. Він говорив так невміло не тому, що не знає російської чи німецької, а тому, що російська — його рідна мова. Я вам казав: слід дедукувати також на підставі того, чого нема.

Минулося гурт пасажирів із купейного, які зацікавлено озиралися на пероні, тобто на тому його невеликому фраґменті, який могли зауважити зі східців до вагона, від яких далеко не відійшли: два череваті й бородаті купці, мужик із собакою, баба, загорнута в три хустки так, що між складками червоної тканини видніли тільки монгольські очі, худий піп, — і ледь їх зауважилося, вони також звернули увагу на нас, й ну ж бо вигукувати різкі запитання і пальцями показувати: диви, револьвер великий, чорний, диви, красавица молода поруч, диви, накульгує, отой авантюрист із князів і багатіїв, це він, це через нього, найпевніше, клопіт, тьху.

Рвонулося чимдуж у сніговій, майже наздоганяючи панну Єлену.

— Найперше питання, кгр, яке ми мали собі поставити: чому не вибухнув скандал після того, як я розбив голову Фессарові?

— Він не пішов скаржитися.

— Але мені не йдеться про бідолаху турка! В чиєму купе ми залишили на килимі калюжу крови?

— Ах! Друкарська машинка!

— Він відчиняє своє отделение, входить, дивиться: за його відсутности хтось стікав кров’ю у нього тут, на підлозі. Й що тоді чинить, кгр, нормальна людина? Біжить до проводника, начальника, здіймає великий ґвалт. А що зробив monsieur Верус?

Панна Єлена вже призвичаїлася до логічної рутини доктора Вотсона, вона слухала з радісною напругою, захоплена й збуджена, тож у ній узагалі не залишалося місця для страху; мороз — не мороз, рожеві рум’янці й