Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Західної України - Волинь і Закарпаття[384]. Протягом останньої чверті століття цього західноукраїнського впливу зазнавало населення середньо-східної України. Наслідки цього впливу нелегко виміряти в емпіричних величинах, але я схильний припускати, що вони глибокі й мають далекосяжне політичне значення. Появу голосного дисидентського руху в Українській РСР протягом 1960-х років важко пояснити, якщо не брати до уваги західноукраїнського фактора. Водночас варто відзначити, що серед визначних дисидентів ми знайдемо уродженців буквально всіх частин України, в тому числі таких дуже зрусифікованих, як Донбас і Одеса. Це симптоми “психологічної мутації”, про яку ми згадували раніше.

Об’єднання українських земель у кордонах Української РСР мало й інший важливий результат. У минулому великою перешкодою для розвитку українського самостійницького руху було розбиття сил нації між антиросійським і антипольським фронтами. Україна була не в такому становищі, як ті порівняно щасливі недержавні нації, наприклад ірландці, чехи чи фінни, що повинні були протистояти лише одному противникові. Як уже було сказано, наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею українського національного руху. Але потенціал Галичини міг лише частково проявити себе на полі українсько-російських відносин, оскільки її сили забирала боротьба з Польщею[385]. Ця ситуація спричинилася не лише до розпорошення наявних фізичних ресурсів, але й до появи внутрішніх чвар з приводу порядку пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, що ослаблювало український табір[386]. Включення Західної України до складу Української РСР, післявоєнні обміни населенням, які усунули з української землі неспокійну польську меншість, геополітична переорієнтація Польщі на Сілезію та Балтійське море - все це поклало край задавненому українсько-польському конфліктові, “розморозивши” таким чином українські сили. Сам той факт, що майже всі українські території об’єднані під владою Москви, дає українській нації змогу зосередитися на найголовнішій проблемі: перегляді сучасного стану українсько-російських відносин.

У зв’язку з цим я хотів би згадати прецедент, який дещо пояснить. Видатний польський політичний мислитель Роман Дмовський (1864-1939), прагнучи сформулювати зовнішньополітичну програму для своєї нації, перед вибухом першої світової війни твердив, що відновлення Польщі проходитиме у два етапи. Першим етапом мало бути об’єднання всіх частин розчленованої Польщі під владою Росії, яке у свою чергу привело б до зміни у балансі сил між Польщею і Росією, змушуючи останню поступитися польським вимогам щодо автономного статусу[387]. Насправді відродження Польщі відбулося в інший спосіб, якого до 1914 р. ніхто не міг передбачити: внаслідок одночасного краху всіх трьох держав, що володіли польськими землями. Під час другої світової війни українці сподівалися, що це чудо зможе повторитися на їхню користь: спочатку Німеччина завдасть поразки радянській Росії, а тоді західні союзники завдадуть поразки Німеччині. Реальний розвиток подій не справдив цих сподівань. Але здається, що призабута формула Дмовського знаходить застосування у наш час у випадку з Україною.

Друга світова війна привела до розширення російської сфери впливу на всю Східну Європу. Де глибоко позначилося на Україні, й повинно розглядатися як друга після територіальної консолідації важлива зміна в її становищі. Не забуваймо, що Українська РСР має спільні кордони з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією і, через Чорне море, з Болгарією. Соціалістичні країни Східної Європи в усі часи, а особливо в післясталінську добу, користувалися незрівнянно більшою інтелектуальною свободою, ніж СРСР. Польські, чеські та інші книжки й журнали правлять для української інтелектуальної еліти за важливе джерело інформації про зовнішній світ. Важливу роль культурних посередників відігравали невеликі, але активні українські меншини в Польщі й Чехо-Словаччині[388]. Щодо зв’язків із зовнішнім світом, то Україна, починаючи з 1930-х років, була в гіршій ситуації, ніж Росія. Російські вчені й письменники у Москві й Ленінграді мали принаймні обмежений доступ до іноземних книжок і джерел інформації, тоді як Україну режим тримав у майже повній ізоляції. Завдяки існуванню соціалістичного блоку ці умови поліпшилися. Залізну завісу ще не знято, але в ній з’явилося багато тріщин і дірок.

Політично радянське панування у Східній Європі поклало край страхітливому українсько-російському протистоянню у тій формі, якої воно набувало в міжвоєнний період. У Москви тепер більше об’єктів турботи, і тому вона не може приділяти Україні таку виняткову увагу, як раніше. Побоювання, що повернення до масового сталіністського терору на Україні може викликати панічну реакцію серед “східноєвропейських союзників”, робить застосування попередніх методів менш імовірним. Створення соціалістичного блоку різко збільшило число народів, кровно зацікавлених у зміні статус кво у Східній Європі та СРСР, і таким чином дало Україні потенційних союзників.

І, нарешті, виникнення соціалістичного блоку позбавило Союз Радянських Соціалістичних Республік ідеологічної легітимності. Утворення СРСР виправдовували необхідністю тісного союзу соціалістичних націй, які перебували у ворожому капіталістичному оточенні Принаймні щодо України цей аргумент більше не дійсний. Українська РСР оточена не капіталістичними державами, а дружніми соціалістичними. У марксистсько-ленінському вченні немає нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України, оскільки за територією і населенням вона більша від будь-якої східноєвропейської країни. У перші роки після Жовтневої революції, коли комуністи вірили в неминучість пролетарської революції на Заході, вони уявляли собі систему радянських республік, яка охоплюватиме Німеччину, Угорщину й інші країни. У той час не говорилося, що радянські республіки, побудовані на руїнах колишньої царської імперії, формально відрізнятимуться від тих, які з’являться поза її межами. А насправді радянська влада не поширилася далі держав-наступниць Росії. Створення Радянського Союзу означало відновлення Російської імперії, але цей факт був замаскований наднаціональною назвою та квазі-федеративною структурою. СРСР не міг відверто визнати себе продовженням Російської імперії, оскільки це суперечить принципам інтернаціоналізму й антиколоніалізму як складових частин марксистсько-ленінської ідеології. Ця суперечність стала явною з утворенням т. зв. соціалістичного блоку.

Багато хто подумає, що у світі, де політику визначає відношення сил, філософські антиномії мають невелике практичне значення. Але досвід історії наводить на думку, що режим, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, з яких він виводить свою легітимність, не може існувати дуже довго. Існуватиме, звичайно, Росія, яка є і залишається однією з великих націй світу. Але СРСР у наш час розпаду колоніальних імперій є анахронізмом. Лише тоді, коли Ленінове гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна й Росія зможуть жити як добрі сусіди.

Цю проблему точно виклав Тойнбі:

“Стане ясно, що сталінську адміністративну карту Радянського Союзу не слід було сприймати за її фасадом: однак морального зобов’язання не може скасувати та обставина, що його зганьбили його творці; і в світі, що постав після другої світової війни, Сталінова карта може бути врешті перенесена зі звалищ камуфляжу в область реалій, якщо з будь-якого боку