Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

РУСИФІКАЦІЯ ЧИ МАЛОРОСІЯНІЗАЦІЯ?{107}

Хочу висловити кілька зауважень на марґінесі “Тез про русифікацію” бл. п. Всеволода Голубничого{108}, надрукованих у Журналі (ч. 3, осінь, 1977). Трохи ніяково полемізувати з покійним Автором, який сам уже не може відповісти... Але питання, порушене Голубничим, надзвичайно важливе і з теоретичного і з практично-політичного погляду. Воно заслуговує на те, щоб стати предметом ширшого прилюдного обговорення.

Голубничий, згідно з його власним твердженням, під русифікацією “схильний розуміти головним чином і переважно лише мовне питання, тобто перехід певної, ще далеко не переважаючої частини українців з української на російську мову вжитку”. В такому поставленні проблеми чути відгомін народницького світогляду XIX століття, який ототожнював націю з етносом та його найбільш помітною прикметою - мовою, “рідним словом”. А тим часом етнос, “народ”, і нація це дві різні, хоч і пов’язані, суспільні категорії, що їх не слід змішувати. Нація - це самосвідома політична й культурна спільнота, що добровільно диференціює себе від інших подібних спільнот-націй та що має волю незалежно, тобто суверенно, формувати своє збірне життя. Іншими словами, нормальною й нормативною формою існування нації є окрема національна держава, а де її нема - змагання до неї. (Тут ідеться не про “абсолютну” суверенність, яка в реальному світі не існує, але про відносну суверенність, що не перечить різним взаємозалежностям). Мінімальна передумова того, щоб можна було говорити про наявність нації - свідомість колективної підметности, воля народу “бути господарем у власній хаті”, що іноді можливо й без окремої держави, але в рамках ширших державних з’єднань федеративного типу. (Тут на думку приходить Квебек). У протилежності до нації, що є феноменом свідомости й волі, етнос відзначається сукупністю об’єктивних прикмет, таких як своєрідні звичаї, побут і, зокрема, мова. Ці прикмети передаються з покоління в покоління майже автоматично, без свідомого зусилля, порядком суспільної (не біологічної !) спадковости та психологічної основи. Таким чином, етнос-народ є субстратом, або матеріялом, з якого може (але не мусить!) постати нація. Існування менш-більш гомогенної етнічної маси сприяє формуванню нації. Але маємо приклади народів, які не встигли стати націями: провансальці. Знову ж на одному етнічному субстраті можуть вирости різні нації. Напр., частина нижньо-німецьких племен увійшла до складу німецької нації, тоді як друга частина оформилася у відрубну голляндську націю. Щодо мови, треба відрізняти “народну мову”, яка живе в щоденному, родинному побуті (як колись казали у старій Росії, “для домашнього вжитку”) та “високу мову”, що заспокоює різноманітні і складні суспільно-культурні потреби розвиненої нації.

Заки перейти до докладнішого розгляду проблеми русифікації й українсько-російських стосунків взагалі, хочу насамперед зупинитися на деяких історичних інтерпретаціях В. Голубничого, які викликають застереження. І так він особливо наголошує, що “жоден народ у цілому світі ніколи не зникав добровільно, в спосіб якоїсь природної еволюції, якоїсь органічної асиміляції, чи якогось іншого нормального процесу... Іншими словами, зникнення народів в історії було завжди наслідком геноциду”. Але не можна в такий спосіб відривати один від одного добровільність і примус, які в дійсному історичному процесі переплітаються діялектично. Методами геноциду можна якийсь народ, або націю, фізично вигубити, але не можна його асимілювати. Бо асиміляція це не те, що робить завойовник, але те, що діється у збірній свідомості завойованих. На факт завоювання, поневолення, можливі різні реакції, - від збільшення опору до відмови від власної тотожности та злиття з завойовником. Отже, якщо завойований народ вибирає альтернативу асиміляції, то це вже його власне рішення. В перспективі історії не має значення, що цей вибір не був цілком добровільний, але “примусово-добровільний”. Випадки такої “примусово-добровільної” асиміляції у світовій історії зовсім не такі рідкісні, як гадає Голубничий. Згадати б хоч Римську імперію, що в ній нащадки завойованих ґаллів, іберійців, іллірійців та ін. після двох-трьох поколінь перебрали римську політичну і культурну свідомість, включно з латинською мовою, поробилися патріотами імперії, що її вони визнали своєю. Або якщо сьогодні на велетенських просторах від Перської затоки до Атлантійського океану панує арабська мова й культура, то це результат не тільки блискучих воєнних перемог і територіяльної експансії халіфату, але в першу чергу теж масових добровільних навернень на іслям.

Голубничий помиляється, коли він “зникнення народів” пояснює “політикою сеґреґації, дискримінації, насильницької асиміляції”. Поняття сеґреґації й дискримінації походять з арсеналу сучасної американської політичної термінології й риторики. Якщо ці поняття мають неґативні обертони, то тому, що сеґреґація й дискримінація перешкоджає інтеґрації і добровільній асиміляції етнічних та, зокрема, расових меншин у США. Це, очевидно, не значить, що я похваляю сеґреґацію й дискримінацію. З точки погляду особи, що є жертвою такої політики, вона завжди сприймається як кривда й несправедливість. Але з точки погляду збереження окремішности й самобутности народу, підкореного під чужу владу часто найбільшою небезпекою, - і найтяжчою пробою життєздатности, - є не сеґреґація й дискримінація, але, навпаки, “лібералізм” завойовника, відсутність етнічної виключности. Романізація ґаллів та інших була наслідком щедроти, з якою Рим наділював завойовані народи правом римського громадянства, у сполуці з велетенським престижем римської культури і стилю життя. Аналогічні приклади можна знайти теж в українській історії. Полонізація старої української аристократії пояснюється тим, що після Люблинської Унії на неї поширено благодаті “золотої свободи” польського шляхетства.

Говорячи про генезу ленінської концепції майбутнього “злиття націй” за комунізму, Голубничий пояснює її тим, що Ленін, мовляв, не знав добре німецької мови й тому неправильно переклав стосовне гасло, яке в оригінальному тексті Маркса й Енгельса значить не “злиття”, але “зближення”, зникання міжнаціональних конфліктів. Отже ніби виходить, що коли б Ленін був краще вивчив німецьку мову, то політика його і його наслідників супроти України була б іншою й інакшим було б сучасне становище української нації в СРСР. Дійсно зворушлива віра в магічну силу марксівського “священного писання”!

Ключа до проблеми русифікації в сучасній Україні знайдемо не в творах “клясиків” марксизму-ленінізму. Маркс і Енґельс, як відомо, взагалі не мали теорії нації; національному чинникові вони приділяли мало уваги, вважаючи його за відносно скоропроминливе явище, притаманне капіталістичній добі. Теж Ленін не мав наукової теорії нації. Зате він виробив щодо національного питання політичну стратегію: як використати національно-визвольні рухи в боротьбі проти існуючих “імперіялістичних” держав і як ці рухи паралізувати й невтралізувати під централізованою “диктатурою пролетаріяту”. Надійний ключ до зрозуміння проблеми русифікації дає історичний