Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Суть політики царської Росії щодо України полягає в тому, щоб відмовляти їй у статусі нації, трактуючи її як племінний “малоросійський” різновид єдиної російської нації. Росія послідовно придушувала й винищувала всі прояви “українського сепаратизму”, особливо в царинах політичної думки й “високої” культури. Іншими словами, Росія безоглядно поборювала все, що сприяло перетворенню українського етносу в націю. Отже асиміляція, до якої прямувала російська політика, була передусім асиміляцією на державній, або імперській площині. Зате не вважалося небезпечним, що українське селянство продовжувало балакати своєю мовою (“малоросійським наріччям”) та зберігало різні риси традиційного народного побуту, -як довго це не виходило за межі фолкльорної етнічности. Царському урядові залежало на тому, щоб русифікувалося все, що соціяльно й культурно підіймалося понад народну масу. При чому слід підкреслити один дуже важливий факт: лояльні малороси не зазнавали в імперії ніякої дискримінації. Чиновник або офіцер-малорос користувався зовсім не гіршими шансами у своїй службовій кар’єрі, ніж його товариш, що був етнічним росіянином (“великоросом”). І навіть ніхто не брав малоросові за зле, коли він іноді, напр., за чаркою в веселому товаристві, співав українських пісень, закидував українським слівцем, розказував “малоросійські анекдоти”.

Не тяжко узріти, що теперішня радянська політика щодо України становить модернізований варіянт старої царської політики. Очевидно, між ними існують теж чималі різниці, про що свідчить м. ін. наявність Української Радянської Соціялістичної Республіки. Але основна тенденція та деякі характеристичні прийоми російської політики залишилися незмінні. Слово “малорос” вийшло з ужитку, але імперська політична концепція, що криється за цим словом, є надалі чинною. Нема сумніву, що УРСР є своєрідною нео-Малоросією. Москва наполегливо прямує до того, щоб українському народові накинути спільну з Росією політично-державну свідомість та спільну “високу” культуру. Це й єсть реальний зміст концепції “злиття націй”, “єдиного радянського народу”. Іншими словами, Україна не повинна ніколи стати нацією в повному значенні слова; вона мусить назавжди залишитися пів-нацією, регіональним різновидом єдиного імперського комплексу. Для цього зовсім не потрібно ліквідації українського народу як етнічної одиниці. Цю етнічність толерують, а в певних випадках її навіть плекають, у формі офіційних фолкльорних спектаклів. І, подібно як за царських часів, українець, що є добрим патріотом “єдиної батьківщини”, не страждає від сеґреґації чи дискримінації. Він може стати партійним і державним вельможою всесоюзного маштабу, маршалом Радянського Союзу, академіком або орденоносним літератором (навіть пишучи українською мовою!), космонавтом... Хтось міг би сказати, що поки існує український етнос, так довго будуть у ньому спонтанно виникати тенденції до оформлення в повноцінну націю. Це правда. Але Москва про це, очевидно, добре пам’ятає. Саме тому вона так старанно раз-у-раз систематично зрізує всі парості самостійної української політичної думки (навіть у комуністичних формах) та української “високої” культури. Ідеться про те, щоб Україна назавжди залишилася в стані народу, який, згідно з клясичною формулою В’ячеслава Липинського, вічно національно “відроджується”, але ніколи не може народитися.

Вважаю, що українські еміґраційні дослідники й публіцисти, що займаються радянською проблематикою, часто роблять одну засадничу помилку. Вони переоцінюють небезпеку русифікації, в розумінні зникнення українського народу як етносу. Зате вони недооцінюють небезпеку “малоросіянізації” в розумінні асиміляції україн-ства до всеросійської радянської імперської системи. Всі знаємо, що український народ зазнав за роки радянської влади велетенських втрат у своїй етнічній субстанції. Проте сам Сталін, - дуже авторитетний свідок! - заявив, що “всіх українців виселити не можна”. Народ, який перетривав сторіччя татарського лихоліття, продовжуватиме у своїй основній масі жити на предківській землі. Інше діло з політикою “малоросіянізації”. За неї говорить, у певному сенсі, досвід історії. Мусимо визнати, що царському режимові у великій мірі пощастило державно й культурно асимілювати провідні шари населення України, а народні маси консервувати в стані національної пасивности та аморфности. Сучасні комуністичні вожді Росії, очевидно, покладаються на цей історичний досвід і вони переконані, що їм удасться розв’язати дошкульне “українське питання” при допомозі модернізованого варіянту цієї випробуваної політичної стратегії.

Незабутній Всеволод Голубничий належав до найкращих у нас дослідників і знавців радянської дійсности. Я не є професійним совєтологом і в цьому відношенні не можу себе рівняти з Покійним. Проте думаю, що у своєму трактуванні проблеми русифікації Голубничий не остерігся вищезгаданої помилки. В першу чергу не погоджуюся з редукцією цієї проблеми до мовного питання. Справа мови це тільки один аспект проблеми й то не найважливіший. Те, що центральне й основне, це справа політичної підметности, що робить з народу націю. Мовна русифікація важлива тим, що вона являє собою симптом і символ провінційного, національно непоправного і неповноцінного стану сучасної України. Голубничий потішає нас тим, що українська мова не загине та що навіть радянська влада не зважиться цілком скасувати, не зважаючи на всі обмеження, українськомовної школи і преси. З цим можна погодитися. Але що з цього? Тут слід звернути увагу на питання соціяльної функції мови. Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна українська політична думка? Чи українська мова служитиме засобом не тільки народної, але теж “високої” культури, чи вона здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Поки цього не станеться й поки основною соціяльною функцією української мови буде функція “колгоспної мови” - до того часу Україна залишиться Малоросією.

Врешті останнє завваження. Голубничий вимагає, щоб “ми всі весь час пам’ятали, що русифікація України є наслідком завоювання, наслідком насильства і є політикою геноциду”. Це самозрозуміла правда, але не ціла правда. (Не говорю тут про питання практичного порядку, про яке згадує в цьому контексті Голубничий: як найдоцільніше й найбільш педагогічно дану проблему показати західній науковій громадськості). Ясно, якби в 1917-21 рр. закріпилася самостійна українська держава, то Україна не була б сьогодні об’єктом русифікації. Але тут можна запитатися: Якби українці зуміли проявити більше енерґії та політичної зрілости в боротьбі за свою державність, чи Україна була б завойованою? Або інші питання: Чому деякі інші нації, що теж були завойовані, напр., Грузія й Вірменія, більше відпорні на русифікацію, ніж Україна? Чому українські селяни, що попадають у міське й індустріяльне середовище, так легко переходять на російську мову, замість того, щоб у це середовище вносити свою українську мову? На всі ці й подібні питання можна знайти об’єктивні історично-соціологічні пояснення. Тут не може бути мови про те, щоб “виправдувати” жорстокого й підступного ворога, який стільки незмірного зла завдав нашому народові,