Читати книгу - "Трудівники моря"

Посвята острову в романі — не формальна. Вона в самій суті проблеми твору. Бо саме на острові Гюго побачив сподвижників праці й прогресу, справжніх трудівників моря. Ось чому письменник надавав такого великого значення вступній частині роману, яка начеб не мав прямого відношення до розвитку основного сюжету, — географічному, історико-етнографічному та соціологічному опису Ла-Маншського архіпелагу, — вимагаючи публікувати її у всіх виданнях книги.

Якщо у великому океані В. Гюго побачив дику й руйнівну силу, то в невеличкому острові, в його людях, у людській праці він показав наснагу, здатну приборкати цю та інші стихії, спроможну змінити світ у відповідності з накресленнями людської волі й розуму.

Водночас Гюго розумів, що можливості людини впливати на природу задля власної користі не безмежні. Природа живе й рухається у відповідності з власними основними законами. Людина може пристосовуватись до них, але змінити їх їй не дано. Можна вирубати ліси і засіяти землю пшеницею, але не можна на один сажень уповільнити чи прискорити обертання Землі довкола Сонця. Спробуйте змінити положення осі Землі щодо площини екліптики, аби в наших широтах запанувала вічна весна) Для цього до земної осі доведеться прив'язати велетенський ланцюг і десь на якійсь позаземній точці опори впрягти в нього десяток мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній, іронізує автор.

І все ж людина, поставлена обличчям проти найвеличніших стихій, — це одвічний «гризун», який неухильно веде свою роботу. Вона ні перед чим не зупиняється, бере всі рубежі. Неможливе для неї — це тільки межа, через яку вона все одно переступає. Людина смертна, одначе залишає в природі знаки вічності. Отже, письменникова концепція людської діяльності надзвичайно оптимістична.

Серед простих гернсейських рибалок В. Гюго знайшов свого героя — Жільята, який в гідністю витримав бій з найбільшою природною стихією нашої планети — океаном. Жільят — це конкретна людська особистість, зовні непримітна й скромна, яка в єдиноборстві з рифом виростає до розмірів гіганта і як образ набирає величезного узагальнюючого значення.

У кожному з трьох проблемно співвіднесених між собою романів В. Гюго є образ злого генія. У «Соборі Паризької богоматері» — це абат Фролло, який здійснює нелюдський злочин в ім'я релігійних догм, у «Знедолених» — Жавер, що виявляє жорстокість в ім'я вірності букві державного закону, в «Трудівниках моря» — капітан Клюбен, який свідомо знищує пароплав меса Летьєрі, пограбувавши його, точніше, привласнивши собі пограбоване своїм попередником Рантеном і, таким чином, замітаючи сліди.

Дехто з критиків скептично ставиться до образу Клюбена як до ще однієї постаті чорного негідника, потрібної письменникові, мовляв, тільки для того, щоб рухати вперед сюжетну інтригу твору. Однак образ Клюбена становить собою значний людинознавчий інтерес. В його особі, зокрема в його саморозкритті, коли зраділий Клюбен залишився наодинці з морем і сімдесятьма п'ятьма тисячами франків за поясом, Гюго відтворює складну і плутану діалектику лицемірства, психологію душі лицеміра, весь нестерпний тягар зла, який важкою отрутою осідає в ньому, оскільки виявити його назовні в силу добровільно прибраної собі форми поведінки він не може. Лицемір ненавидить того, кому змушений брехати, плекає мрію відплатитися злом тому, хто чинить йому добро.

Але, хоч Клюбен і антипод Жільята, який за законом контрасту ще більше вияскравлює його постать, енергія останнього спрямована не проти цього одчайдушного злочинця, автор не сплітає їхні діяння в єдиний конфліктний вузол. Образ Жільята розгортається щодо образу Клюбена начеб по паралелі, бо в Жільята є інший антипод — океан, у двобої з яким він напружує до останку всі свої сили, витрачає майже всю свою енергію, мобілізує все своє вміння, свою, по суті, невичерпну духовну силу й незламну волю.

«Трудівники моря» — роман обмеженої кількості персонажів. Одним із тих небагатьох серед них, котрі виправдовують саму назву твору, є мес Летьєрі. Хоч він і став судновласником, але своє, становище загорював невсипущим трудом протягом усього свого життя; був конопатником, теслею, рядовим моряком, боцманом, шкіпером, не раз об'їздив земну кулю, збагатився величезною кількістю знань і вражень. Летьєрі випоєний «молоком вісімдесят дев'ятого року». Щоправда, це молоко на Гернсеї вважають «не надто якісним». Він був вольтеріанцем, дуже скептично ставився до сучасної йому християнської церкви, як католицького, так і протестантського обряду, ніколи не бував у церкві. Але щоб не заїдатися надміру з церковниками, котрі мали на острові неабияку владу, він не заперечував, коли вони декілька разів на рік навідували його в час пастирського рукоположення. До похилого віку Летьєрі зберіг пал і благородство душі своєї юності. Хоч за станом здоров'я йому довелося здати управління Дюрандою таким пройдисвітам, як Рантен та Клюбен (довірливість — одна із рис його характеру), однак, коли море розлютовувалось і потрібно було на ньому когось рятувати, його завжди можна було бачити в баркасі, па гребені розбурханих хвиль, зі змокрілим від піни, розкуйовдженим волоссям.

Оскільки головна проблема роману «Трудівники моря» — людина і природа, в ньому нема того широкого охоплення соціальних аспектів буття, яке становить зміст попереднього художнього полотна В. Гюго — роману «Знедолені». Однак письменник ні на йоту не відступив від своїх демократичних та гуманістичних позицій. Гюго виступає тут речником тих високих людських якостей, творцем і носієм яких є трудовий народ. З гущі його походять і Жільят, і Летьєрі. Тому реакційна критика накинулась на «Трудівників моря» з такою ж злостивістю, як і на «Знедолених».

Моторошну картину соціального дна, овіяну глибоким співчуттям до всіх тих, хто опинився на останньому щаблі соціального упослідження, В. Гюго змальовує і в цьому романі. Йдеться тут про опис нічліжки в Сен-Мало під назвою Жакресада, де люди сплять узимку покотом на бруківці, головами під навіс, а ногами під голе небо. Бруд і нечистоти спливають зусебіч у глибоку криницю без цямрин посеред двору. Поряд стоїть відро, яким можна зачерпнути води, щоб напитися. Знаходяться такі, що не витримують цього пекельного життя і в нестямі кидаються в криницю, заспокоюючись навіки в її протухлій воді.

Порівняно з центральними частинами Англії та Франції Нормандський архіпелаг в кінці 20 — на