Читати книгу - "Хранителі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вінс із полегшенням зітхнув і пішов у туалет, де від’єднав детонатор; йому не хотілось би, щоб він випадково спрацював — особливо зараз, коли небезпека минула.
Пообідавши, Френк дав Вінсу список, у якому було дев’ять імен.
— Ці люди — до речі, вони не належать до сім’ї — платять дону за право виготовляти фальшиві документи на його території. Ще у листопаді я поговорив з цими дев’ятьма, бо передбачив, що ти успішно впораєшся із завданням. Вони пам’ятають, що дон наказав їм всіляко посприяти тобі.
Вінс того ж вечора вирушив шукати когось, хто пам’ятатиме Трейвіса Корнелла.
Спочатку він був у відчаї. Перші двоє не виходили на зв’язок: вони зачинили свої контори і поїхали на відпочинок. Вінс вважав, що кримінальному світу не личить брати відпустку на Різдво та Новий рік, наче якимось учителям.
Але п’ятий, Ансон Ван Дайн, працював у підвалі під «Гот тіпс» — клубом із дівчатами, котрі танцювали топлес. Двадцять шостого грудня о пів на шосту Вінс знайшов, що хотів. Ван Дайн глянув на фотографію Трейвіса Корнелла, яку Вінс вирізав зі старої газети Санта-Барбари.
— Так, пам’ятаю його. Такого не забудеш. Це не іноземець, що хоче швидко стати громадянином США. Серед моїх клієнтів половина таких. І це не простий невдаха, якому не пощастило і він, вляпавшись у халепу, вирішив змінити зовнішність та ім’я. Він не якийсь там здоровило і не вдає із себе крутого, але в мене склалося враження, що він зітре в порошок будь-кого, хто стане йому на заваді. Він дуже стриманий і спостережливий. Його важко забути.
— А його кайфову дівку взагалі неможливо забути, — сказав один із двох бороданів, котрі сиділи за комп’ютером.
— На неї і в мерця встав би, — прокоментував інший, а перший додав:
— Так, навіть у мерця, це точно.
Вінса образили і спантеличили їхні коментарі, тому він не зважав на них і звернувся до Ван Дайна:
— Ви зможете згадати їхні нові імена?
— Звісно. У нас вся інформація зберігається, — відповів Ван Дайн.
Вінс не вірив своїм вухам.
— Я гадав, що люди вашої професії не зберігають записи задля безпеки клієнтів і власної теж.
Ван Дайн знизав плечима.
— Мені насрати на клієнтів. До нас можуть вдертися федерали або місцева поліція, і ми залишимося не при ділі. Тож мені треба буде стабільний дохід, щоб оплачувати послуги адвоката. А що може бути краще за список із кількох тисяч бовдурів під чужими іменами, яких можна притиснути? Їм же вигідніше буде трохи потерпіти, ніж знову починати все спочатку.
— Шантаж, — промовив Вінс.
— Негарне слово, — сказав Ван Дайн. — Але боюсь, що точне. В будь-якому разі, все, що нас хвилює, то це наша власна безпека, тому проти нас тут нема жодних доказів. Ми не зберігаємо дані в цьому бардаку. Щойно ми надаємо комусь нові документи, то передаємо записи з цього комп’ютера на інший за допомогою захищеної телефонної лінії. Той комп’ютер запрограмовано таким чином, що звідти нічого неможливо передати. Це шлях в один кінець. Тому якщо нас накриють, поліцейські хакери не зможуть видобути записи з наших машин. Чорт забирай, та вони навіть не дізнаються про існування цих записів.
У Вінса паморочилося в голові від високих технологій у кримінальному світі. Навіть дон, який був людиною неосяжного кримінального розуму, гадав, що ці люди не зберігають записи, і навіть не здогадувався, як безпечно це можна робити за допомогою комп’ютерів. Вінс обдумав слова Ван Дайна, розклавши їх по поличках, а потім запитав:
— Отже, ви покажете мені той комп’ютер, де зберігаються нові документи Корнелла?
— Для друга дона Тетраньї я зроблю все, окрім як перерізати собі горло, — промовив Ван Дайн. — Ходімо.
* * *Ван Дайн відвіз Вінса у гамірний китайський ресторан у Чайна-тауні. Ресторан був розрахований, мабуть, місць на сто п’ятдесят, і всі вони були зайняті — здебільшого білими американцями, а не азійцями.
Попри його величезну площу і прикраси у вигляді паперових ліхтариків, настінних зображень драконів, ширм під червоне дерево і латунних дзвіночків у формі китайських ієрогліфів, Вінсу він нагадав дешеву італійську тратторію, у якій у серпні він убив цього щура Пантаньєлу і двох федералів. Усі ці народні мотиви і декорації, по суті, нічим не різняться — що китайські чи італійські, що польські чи ірландські.
Власником ресторану виявився тридцятирічний китаєць. Ван Дайн назвав його просто Юанем. Отримавши від нього по пляшці «Чінзано», Ван Дайн із Вінсом пішли в його офіс, що розташовувався у підвалі. Там на двох столах стояли два комп’ютери: один посеред кімнати, а другий сиротів у кутку. Останній було увімкнено, хоча за ним ніхто не працював.
— Це мій комп’ютер, — промовив Ван Дайн. — За ним ніхто не працює, і його навіть не торкаються, хіба зранку відкривають телефонну лінію, щоб увімкнути модем, а ввечері закривають. Всі мої комп’ютери у «Гот тіпс» під’єднані до нього.
— Ви довіряєте Юаню?
— Я дав йому позику на розвиток бізнесу. Тому він у мене в боргу. Це чиста позика, тому Юаня нічого не пов’язує зі мною чи доном Тетраньєю і він залишається чесним громадянином, яким копи не цікавляться. Навзамін Юань дозволяє тут тримати мій комп’ютер.
Ван Дайн почав щось набирати.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителі», після закриття браузера.