Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

через це, коли я вперше її побачив — це вже тепер, коли її заштовхали з канапкою в наше вікно, то в мене волосся на голові заворушилося: переді мною постала гора, і треба було б п’ять таких мізерних, як я, щоб обхопити її довкруж. Треба було чотири таких, як я, щоб стали ці чотири на плечі один одному, і тільки верхній дістав би її лоба. Баба Ганя дивилася на мене здоровенними баньками і раптом спитала в мами:

— Це що, твій син? Чи, може, внук?

— Ти зовсім з ума вижила, — мовила роздратовано мама. — Хіба в мене може бути такий внук? І чи ти своїх онуків не знаєш?

— Чого ж? — сказала баба Ганя, ледве ворочаючи язиком, ніби п’яна була. — Своїх внуків я знаю. У Володі їх двоє. Чи троє?

— Троє, — сказала мама.

— Ну да, я ж кажу. А цього твого я й не знаю. Він твій?

Тоді моя мама заплакала: баба Ганя навіть не знала, що в неї є внук, тобто я. Мама почала зі сльозами бабі це виказувати, бо як це можна таке забути: скільки у тебе внуків і хто вони, але бабу Ганю це зовсім не зворушило.

— Ну да, забула, — сказала. — І чого тобі сердиться, хіба не бачиш, больна я.

Баба Ганя почала по тому осідати, а тоді гупнула широчезною сідницею на канапку, аж пружини в тієї бідолахи-канапи застогнали, я ж чкурнув надвір і намагався після того в нашу хату не заходити, а ще коли там поселився той жахаючий сморід, то й поготів.

— Коли має приїхати той Володька? — спитала бабця.

Але я того не знав: приїде, та й усе.

— Ти там разом з батьком спиш, — зашепотіла, озираючись, ніби остерігаючись, що її підслухають, бабця. — Мене він слухать не буде, а тебе послухається, то ти йому натуркай, натуркай, щоб сміливий був, щоб не пропустив нагоди, і хай би той Володька свою дорогеньку маму забрав, і хай би вони сюди до нас і носа не показували. Ти на його гордість наляж, бо це нам тут не буде життя, а пекло, бо та бабера, хоч і не прописана, а всіх нас із хати повиживає, як і вас, бідолашненьких, уже вижила і як того котика бідолашненького — оно вже по будах тулиться. А що, коли похолодає? Де ви тоді, бідолашненькі, подінетеся. Вернетеся в той свинушник, що його та бабера з твоєю мамою зробили, а в тебе і жолудочок слабенький, і апетитику нема, то це вже ти зовсім переведешся. Кощеєм зробишся і ще помреш, бідолашненький, бо самі шкура й кості на тобі. А тій бабері скілька не дай — не наситиш. Бачив, як вона їсть?

Я хитнув головою: бачив, неясно тільки, де це бачила бабця, яка в нашу хату не потикалася. Це було наступного ранку, коли довелося піти в хату: татко згоджувався грати зі мною в шахи, але дошку мав винести з дому я, бо він рішуче туди відмовлявся йти, а мама, яка вискочила надвір, виносити дошку також не хотіла: «Піди й візьми!» — сказала й помчала в дім. Отож я змушений був переступити порога, затримавши дихання, бо сморід у хаті стояв убивчий, і проскочив через кімнату, де оселилася баба Ганя, у мацюпеньку, де спали раніше ми з татком; по дорозі я кинув оком на бабу Ганю і побачив, що вона сидить за столом, перед нею — велика керамічна миска доверху накладена картоплею і в ту картоплю було втиснуто не менше як п’ять котлет, а ще біля баби стояла величезна керамічна кварта, куди вміщалося літра півтора рідини (її подарувала таткові для пива мама на його день народження, але татко нею не користувався, й вона пилявіла на стелажі) з якимсь напоєм, здається, це був кефір, і баба Ганя так молотила картоплю, що навіть мене не помітила, і тільки коли я вискочив із шаховою дошкою під пахвою, почув її повільний, негнучкий голос:

— Це що, кіт тут бігав?

— Вже не розрізняєш, де кіт, а де дитина, — обурено сказала мама.

— Ти цього кота в хату не пускай, — вела своєї баба Ганя, — од нього смердить.

— То дитина — не кіт! — вигукнула сердито мама. — І чого ти взялася до того кота?

— А те, що він мені тут не нужен, — спроквола проказала баба Ганя.

— Не командуй мені тут! — верескнула мама. — Коли ми тебе сюди забрали, то не командуй.

— Це ти мене ложкою картоплі дорікаєш? — озвалася баба, і я подумав, що треба було великої ложки, аби ввібрати цю мисюру з котлетами. Виходило, що я думав про бабу Ганю десь так само злостиво, як і бабця. Татко ж до бабиної прожерливості, коли я розповів йому, що бачив, поставився милосердніше:

— Людина більше, ніж їй треба, не з’їсть, — сказав, як завжди, афористично і почав розставляти на дошці фігури.

6

Я вирішив прислухатися до бабці й почав туркати татові, щоб, коли приїде до нас дядько Володя, він був сміливіший і примусив забрати бабу Ганю, бо вона у нього прописана, і він через неї дістав додаткову квартплощу; посприяло тому й те, як сповістила мені бабця, що вона була вдовою загиблого на війні мого діда. Татко на всі мої резони мовчав, курив, зовсім незважаючи, що в халабуді дитина, чвиркав у відкриті двері жовтою слиною — не зовсім культурно, як я вважав.

— Це тобі бабця наговорила, — сказав він, і я засоромився, адже це була правда.

Тоді я нагадав йому про зиму і про те, що в халабуді ми не втримаємося, бо де б то витримати такий сморід?