Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Існує припущення, що Сидір і у гайдамаках ходив з «Георгіями» на грудях. Навіть переховуючись, знімав їх лише в разі небезпеки бути опізнаним. Так, однієї ночі 1922 року він прийшов у вітряк. Щоб не привертати уваги людей, вирішив зняти нагороди. Несподівано один із хрестів випав із рук. Як не шукав його Сидір — у пилюці, дерті, смітті, — так і не знайшов. «Був дуже опечалений». Аж 1931 року, коли на місці млина колгосп ім. Мануїльського розорав поле, Микола Федорович Дінець (онук Явдохи, сестри Сидора) в ріллі знайшов хрест і від матері узнав історію цього «Георгія».

17 серпня 1921 року Сидір Темний разом з отаманом Яковом Мамаєм-Щирицею піддався на «амністію». Що таке «амністія» по-московськи, Сидір відчув одразу. У Кам’янку його, жорстоко побитого аж до непритомності, везли через всю Грушківку. Дружина Мотря знала, що чекало її чоловіка… Від пережитого вона збожеволіла. Її нібито забрали до психіатричної лікарні. І слід цієї нещасної жінки загубився…

А Сидору поталанило втекти з-під арешту. Та потім знову попався… Його арештовували неодноразово, але кожного разу вдавалося рятуватися. Перебуваючи в полоні, Сидір зазнав жорстоких тортур.

Дочку Зіну, швидше за все, взяв хтось із рідних зі Знам’янки. Принаймні звідти вона у 1930-х роках приїжджала до рідні у Грушківку. А батьківський дім, побудований ще до «германської» війни, похмуро стояв із забитими навхрест вікнами. Напевно, заходила Зіна на подвір’я, де колись бавилася дитиною…

Репресії проти холодноярців не зупинялися ніколи, але найстрашнішими вони були у першій половині 1920-х років і після убивства Сергія Кірова. Під чергову хвилю у 1930-х роках потрапили насамперед ті, хто боровся проти червоних зі зброєю в руках. Дісталося і родичам учасників Визвольної боротьби, навіть дітям. Ув’язнили і юну Зіну, дочку Сидора. Чекісти допитувались, де переховується батько. А що вона могла знати, коли ледь його пам’ятала?

Із тюрми Зіна вже не вийшла: одні люди казали, що закатували на слідстві, інші стверджували, що її повісили чекісти, а може, й сама наклала на себе руки. Загинула Зіна у Знам’янці або у Білій Церкві. Очевидно одне: її закатували за батька, сотника Холодного Яру Сидора Темного. А він у цей час жив на Донщині під чужим ім’ям і прізвищем. Мав й іншу дружину. Працював у радгоспі, але в «передовики» не вибивався, не хотів потрапити на сторінки газет, боявся, що хтось упізнає. Усі роки не розлучався з «Наганом».

1934 року хату Сидора у Грушківці розібрали і перенесли на територію дитячого притулку, що діяв до початку Другої світової війни…

Репресії не минули й інших рідних Сидора. 1933 року померли від голоду брат Гаврило та його син Василь… Зі слів Галини Петрівни Цвіркун, 1930 року народження, відомо, що її матір, Софію Степанівну Темну (племінницю Сидора та першу дружину повстанця Платона Темного), довго тягали на допити в НКВД. Чекісти хотіли вибити покази на колишнього чоловіка, хотіли, щоб вона розповіла «про його контрреволюційне минуле». Тож ображали, погрожували. Та жінка весь час казала: «Не був, не знаю, жив зі мною дома».

Софію відпускали, щоб знову вдосвіта приїхати за нею якоюсь «кумедною машиною» (мабуть, це був «воронок»). А вдома в цей час ревіла негодована і ненапоєна худоба, кричало птаство. Бувало, що на тиждень її викликали по 2–4 рази. Назад добиралася пішки, часто вночі. Не раз поверталася з Кам’янки разом із Платоном. Він уже і сам пропонував їй розповісти все, що знає, аби самій врятуватися. Але та завжди відмовлялася.

Пізніше Платон не раз дякував Софії за стійкість на допитах у НКВД, завдяки чому він і залишився живий. А от другу дружину Платона («Дусю-гайдамаку») на допити не тягали, хоч у селі добре знали, що вона козакувала у Холодному Яру. І не тільки знали, а й боялися її. «Боялися всі». Тоді вона їздила на сірому красивому коні, в сірій смушевій шапці, сірому короткому жупані, чоловічих штанях, чоботах, із карабіном і шаблюкою. Казали, що «її шабля не ржавіла».

Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, Сидір повернувся в рідне село. Родичі були вражені: вся його голова була покрита великими ґулями. Він сказав, що це сліди катувань у ЧК. Розповів про один із способів «слідства». Поголивши, його прив’язували, а тоді з певним інтервалом капали на голову холодну воду…

Сидір жив у Єлизавети Оксентівни Донець (Дінець) та у свого племінника Федора Вустимовича Дінця. Часто провідував Платона Темного та його Дусю, Сергія Апілата, рідше — Олександру, дружину брата Гаврила, який загинув під час Голодомору 1933 року.

Зайшовши якось до Сергія Апілата, застав там ще чотирьох хлопців, котрі служили у поліції, — племінника Антона Карповича Темного, Дениса Шкурата, Клима Курноса і Григорія Дяченка. Під час спільної випивки виник конфлікт. Іван Березюк стверджує, що на ідейній основі. Сидір, мовляв, засуджував хлопців, що пішли у поліцію, а ті пообіцяли йому за це помститися. З тих пір він жив у постійній напрузі.

Якось Сидір відпочивав у хаті Єлизавети Дінець. Раптом почув тупіт. А спав він завжди дуже сторожко — «як заєць». Миттєво прокинувшись, рвонув у сіни, щоб вискочити надвір. Та було пізно. Хлопці вибили двері і вистрелили в нього. Куля потрапила у ліве плече, роздробивши кістку… Поранення було тяжким, хірург Модестов у Косарській лікарні мусив ампутувати Сидорові руку.

У 1942 (чи 1943) році у Грушківку приїжджала друга дружина з Дону, але у них щось не склалося і вона від’їхала на Дон…

Зрозуміло, що Сидір не раз ходив до лісу. І хоча «касу» 3-ї сотні, яку закопали під дубом, не знайшов, але відшукав сховок зі своєю частиною золота. З ним пішов він до Платона. Було це, коли німці відступали, а червоні «визволителі» підходили. Платон злякався і сказав, що через Сидора його посадять. І прогнав, заборонивши ще коли-небудь приходити до його хати. Після цього Сидір і перейшов жити до Тетяни Костівни Апілат, 1903 року народження. Так закінчилася дружба бойових побратимів і родичів — Сидора і Платона. Золото ж переходило з рук до рук, доки його не проїли далекі