Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

— Я так розумію, імперія підтримала Браяна, як короля, — я встала з-за столу, підійшла до вікна і втупилася поглядом у скелі на горизонті.

— Так, ваша величносте.

— Що нам робити? — це був голос Айзека. — На сьогодні призначена його страта. Скасувати її?

Я мовчала кілька довгих вдихів і видихів, ухвалюючи одне важке рішення за іншим. Я мовчала, намагаючись зібратися з силами. А потім повернулася до своїх радників і промовила.

— Лорде Карі, готуйте наш флот. В нас є місяць. За цей час всі кораблі треба відремонтувати і оснастити гарматами. Збільшити платню будівникам кораблів. Нам треба розширити флот хоча б на десяток кораблів.

Лорд Стері повільно зняв окуляри і опустив їх на стіл:

— Ваша величносте…

— Запросити лорда Долайна, — продовжила я, не слухаючи нікого. — За заслуги перед королівством я повертаю йому титул Вищого лорда. Нам знадобляться його навички. І лордів Бедуа та Картейн, нам треба заповнити місця у раді. Вони весь час були на боці корони.

Лорд Тормейт дивився на мене з-під брів, очікуючи на неминучі слова.

— Браяна Госабра сьогодні буде страчено, — промовила я на видиху. — Я не пробачу йому ані вбивства короля, ані зради. Він отримає своє покарання і вся Содія про це сьогодні дізнається.

— Ваша величносте, — лорд Стері знову спробував до мене дозватися, — але це означає…

— Так, — я поглянула на свого найстаршого радника, — буде війна. 

Після цих слів я вийшла з зали, намагаючись стримати тремтіння у всьому тілі і дихати. Просто дихати.

— Ваша величносте! Айло! — голос наздогнав мене у коридорі. — Почекайте!

Я зупинилася, але не повернулася. Повільно видихнула і тільки тоді поглянула на лорда Тормейта, який наздогнав мене у пустому коридорі. Слуг не було, всі вони готували палац до сьогодняшнього заходу. 

— Ви щось хотіли, Аларе? — я дивилася прямо на чоловіка, намагаючись не показати свого стану.

Бо наляканим зараз був він.

— Айло, послухайте мене, — він впіймав мої руки і стис у своїх долонях, — вам не можна тут лишатися. Я все розумію, але…

— Я не подарую ворогам країну, яка належить моєму сину, — тихо промовила я, дивлячись йому у вічі. — Джеймс має стати королем, як підросте. Не Браян. І не хтось, кого посадить на престол імперія.

— Айло, треба захистити себе, — промовив він, наче не почувши мене. — Ви маєте забрати сина і поїхати. Це не ваша домівка. Не ваша країна. Я буду захищати вас, де б ви не опинилися. Я присягаюся. У Содії буде небезпечно.

Я лише хитнула головою:

— Тепер це моя домівка, Аларе. І Джеймса.

— Але війна…

— Так, буде війна, — прошепотіла я. — Але в одному ви маєте рацію, Аларе. У Содії буде небезпечно.

Я вивільнила одну руку і м’яко торкнулася обличчя чоловіка, який знайшов місце в моєму серці. Який міг мене розсмішити та потішити. Після усього, що я пережила, це було чимось неймовірним. 

— Колись ви сказали, що зробите все, про що я вас попрошу, — промовила я. — Це досі так?

Він мовчав кілька миттєвостей, наче намагаючись знайти у моїх очах відповіді на свої запитання. Наче намагався вигадати, як вмовити мене поїхати. 

А потім… змирився і відповів:

— Звісно, Айло. Я все зроблю для вас.

Я посміхнулася і відступила на крок, прибираючи долоню з його обличчя:

— Дякую, Аларе. Це дуже багато для мене значить.

***

— Я вітаю всіх вас у Крижаному палаці! — промовила я, скинувши кубок та посміхнувшись. Всі гості встали з-за столу, коли це зробила я. — Вітайте вашого майбутнього короля і нашого з Оуеном сина!

Аристократи повернулися до дверей, які у цей момент прочинилися. Даяна Офора увійшла усередину у супроводі кількох нянь та годувальниць. І несла на руках місячного принца Содії.

— Його ім’я Джеймс, — додала я. — Джеймс Фрейвіл!

— Нехай живе Джеймс! — грянули голоси гостей. — Нехай живе принц Содії!

Почувся сміх, хтось намагався перегнутися через стіл, щоб зазирнути у скруток ковдр, який несла Даяна. Фрейліна зупинилася переді мною і передала дитину. А я притисла сина до себе і відсунула ковдру вбік, дозволяючи гостям побачити його. Джеймс не прокинувся ані від гучних голосів, ані від музики. Він тихо спав у мене на руках, навіть не уявляючи, що зараз всі будинки Содії вітають його і бажають йому довгого та щасливого життя.

І не знав мій син того, що я зроблю все, щоб його життя справді було таким.

— Даяно, мені треба з тобою поговорити, — промовила я пошепки, поки фрейліна не пішла.

— Слухаю, ваша величносте.

— Не тут. 

Я відступила від столу і посміхнулася гостям. 

— Принцу Джеймсу треба поїсти та відпочити, як і усім вам, — промовила я голосно, проходячи повз столи. — Гадаю, він із радістю б до вас доєднався. За кілька років.