Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

Крім кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нічого не дав, люстра не було. Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але… обшук нічого не дав, і для кари не було формальної підстави. Доскіпування теж не дали нічого.

Виходячи, сердитий карнач не витримав і визвірився біля дверей на коридорного, прошипів:

— Так де ж твоє люстро?!

Бідолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів:

— Було ж… Вкрали… Вони ж вкрали… Мабуть…

— Мабуть! — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот!

Дійсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навіть був «речовий доказ!» і його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні при чому.

Коли начальство пішло, через якийсь час Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був він червоний, видно, добре йому влетіло.

— Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно – лагідно. —- Ти піди в голярню на Сумській, знаєш? Там стоїть дзеркало… Так ти подивися в нього, який ти дурень…

Наглядач хотів ударити Санька замком, але Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не вийшло.

— Піди… І ніколи не кажи «гоп», поки не перескочиш. Ти це запам’ятай, — порадив йому Санько беззлобно.

Люстро Санько «стибрив» дуже просто. Коли вони поверталися з реліквією назад, вони стовпилися біля дверей за наглядачем, і, доки наглядач відмикав двері, Санько проробив конфіскацію. Для цього йому треба було всього десять секунд.

«Боже! Скільки за десять секунд чоловік може зробити!»

Другий Саньків коник був і зовсім запаморчливий.

Санько його викинув у перший же день після карантину, як камеру повели гуляти.

На прогулянку, як звичайно, водили партіями по 40 та по 50 чоловік. Миколі, Андрієві, Санькові й всьому їхньому куткові припало йти в останній партії. Коли вони йшли черідкою по сходах, на середній площадці Андрій побачив газету, що лежала на столикові наглядача. Він ішов перший, за ним Санько, потім Микола…

— От би почитати газетку, — зітхнув Андрій до Миколи.

— Умгу… — зітхнув так само Микола.

На тому вся розмова й вичерпалася. Газета —новесенький номер «Ізвєстій» лишилася собі лежати на столику на середній площадці.

Після прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери. Андрій з Миколою йшли останні, Санько десь посередині. А коли двері зачинилися, коли всі вже розсілися по місцях, Санько наївно запитав Миколу, чи він письменний. Після того кивком голови покликав його в другу половину камери. Там Санько витяг з – за пазухи газету — ту саму, що лежала на середній площадці на столику, й тим самим наївним голосом попросив Миколу почитати, «що новенького діється в світі». Зразу в тіньовій цій камері утворилося величезне товпище, люди згромадилися в три яруси— всім було цікаво знати, що ж новенького в світі. Газета! Свіжа газета! Це ж колосальна подія. З першої половини перемандрували майже всі, залишивши тільки якусь кількість для декорації, для роблення шуму… Микола був похопився й сказав Санькові, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету, але Санько його заспокоїв:

— Не турбуйтесь, Миколо Володимировичу!. Наглядач ніколи не донесе начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко покарано, щоб не розкладав газет по столиках. Дав маху, так тепер він буде мовчати, як риба. Читайте…

Дійсно. Логіка залізна.

Микола читав. Скільки в тій газеті було цікавого! І з яким інтересом люди її слухали! Зголодніли за друкованим словом, та ще словом з волі! А в газеті було про різні події, що відбуваються на волі, головне ж про з’їзд ВКП(б), що відбувся недавно, та про виступ Сталіна. Ціла його доповідь була надрукована, а в тій доповіді були таємничі слова про те, що «вороги народу пролізли в апарат НКВД й перебили чесних партійних і безпартійних большевиків». Люди захвилювалися. А потім почали сміятися і злословити. Лицемір’я цієї фрази вразило всіх після того, як всі знали напевно, що вказівки щодо мордування та нещадної поведінки з тими ж самими «чесними партійними й безпартійними большевиками» давалися секретарями обкомів, крайкомів та республіканських ЦК партії, а значить, — були відображенням генеральної лінії того самого Сталіна. Одначе вичувалося, що процес десь таки дійшов свого діалектичного заперечення, й сам Сталін вже б’є відбій… Тільки ж той відбій не їх стосується! То для заспокоєння громадської опінії, після того як все вже зроблено!..

На самім інтереснім місці читання докторові Іванову щось заболів живіт. Він застогнав, скривився й поламзав до дверей. Постукав у двері й залебедів благальним голосом:

— Атдєльонний… Пустіте на аправочку… Бога раді… Коли загриміли засуви й доктор Іванов зник, Санько раптом позіхнув і загріб рукою газету, відібрав її в Миколи:

— Ну, почитали й досить… Ще на другий раз… Розходься!..

Люди почали просити Санька, лаяти його, благати, але Санько був невблаганний.

— Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всі на сідала!!

Ніякі умовляння не допомогли й люди мусили розходитись, утворивши неуявне стовпотворіння, бо ж всі були збилися до купи, аж позлипались.

Коли люди нарешті розлізлися, повернувся доктор Іванов, тримаючись за живіт. А скоро за Івановим вдерлася до камери юрба начальства з альбіносом на чолі. Зразу після неодмінної формули «Заключонниє, садітесь!» гості зайшли до тіньової камери й накинулися на Санька, що не встиг вийти. Вимагали газету. Він має газету й мусить її зараз же віддати

Санько зробив страшенно покривджену й здивовану міну: «Газету?! Яку газету?»

— Ви читали газету!..

— Боже! Та ж я зовсім неграмотний! Всі про це знають…

На Санька напосілися, й він почав не в жарт плакати. Треба було бачити, як зворушливо Санько плакав. Свята невинність! Свята – найсвятіша невинність.

Санька обшукали. Обшукали й його місце, і все навколо — нема.

Тоді карнач приступив до нього з кулаками:

— В камері є газета!.. Тут читано газету… Хто має газету, га?!

— А – а… — протяг Санько, мовляв, «так це інша справа», а вголос промовив нерішуче. — Не знаю…

— Як це не знаєш? — вхопився начальник за Санькову нерішучість. — Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю!

Санько зітхнув і озирнувся по камері жалібно, ніби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потім звісив голову й буркнув.

— Так… В камері є газета…

— В кого?

— В