Читати книгу - "Повiя"

- Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?

- Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.

- Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, - виступаючи вперед, ущипнула Христя.

- Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, - одказав вiн, поспiшаючи за нею.

- Ага, знайшлися такi! - усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.

- Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.

- Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! - випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.

- Як саме?

- А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…

- Яких?

- А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.

У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!

Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.

- Та чого ти летиш, як навiсна? - гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати - свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.

- Ага! - радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї. - До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, - важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. - Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.

Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.

- Геть вiд мене, iроде! сатано! - нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.

Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" - i, повернувшись, пiшов далi.

А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.

- Що то за лисиця так тiкає? - хтось крикнув.

- Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? - зареготався один звошик до другого.

- Та що воно таке? - питає той. - Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.

- Поїдьмо. Що воно, справдi?

I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.

Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.

Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.

Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…

Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.

XIII

- Де се я? Що зо мною? - були її першi слова, коли вона прийшла до помки.

Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?

Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!

Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.

То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?

Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.

Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?

Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.

Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її