Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

– Святкуйте добре й мирно, святе сонечко буде з вами, правда стара, цісар і я, – так усюди промовляв Дмитро під час коляди.

Нова радість пропливла через гори з хвилями коляди. Радість, що знову мають своє право, що закінчилася неволя та сваволя. Давні судді – а то були найстарші люди в селах – іноді долучалися до коляди, показувалися народові. Деякі навіть плєсали разом із колядниками старий плєс.

Як кров у жилах здорової людини, старі й нові пісні, старі й нові вісті кружляли і шуміли від людини до людини, від оселі до оселі, від громади до громади. За ними йшла згода, доброзичливість, братання. Жила стара свобода, тривала стара правда.

Льодова Баба не могла нічого вдіяти. Взялася до справи з іншого боку.

Задумала, що це буде остання коляда.

Саме так пояснював це нам лисий мудрець Андрійко: Допоки люди, радіючи серцем, казав він, ходять від хати до хати зі святою вечерею в ім’я Христове, допоки плєшуть на честь Дитятка, не може Архиюда закути нас у кайдани, і Льодова Баба не може закути морозом живу кров. І саме та Дмитрова коляда то була остання коляда на Верховині.

Спочатку кривилися на стару коляду молоді попи, щойно вимуштрувані й вилощені губернатором. Їхні Божі урядники небагато допомогли супроти збіговиськ, іноді ще самі бігли з висолопленими язиками за колядниками, плєсали десь там ззаду за головними плєсарями. Потім до крайсамтів дійшли вісті про небезпечні збіговиська, про те, що Дмитро Василюк знову збирає товариство і ще, окрім того, приймає присяги, призначає уряди, що знову роями ходять по хатах, вештаються по всіх горах, радіють, стріляють. Очевидно, готують бунти, бо всюди вітають Дмитра, як перед нападом на Кути, а тепер ще як вільного князя, як цісарського побратима.

З гір щораз ясніше почали палати вісті про загадки. Розходилися звідти на весь галицький край, блискали всюди, наче несамовиті вогники. Долішні люди прислухалися. Знали, що гірські мольфари й чарівники знають таємниці, про які не чули людські вуха. Коли наближалася весна, навіть у Львові селяни «робочого» стану, які приїжджали на торги, дізнавалися, чи в губернії немає якихось оголошень і патентів про загадки. І ще далі, навіть десь під Краковом, мазури перешіптувалися про цісарські загадки, небезпечні для панів. Страх чаївся, поволі, як чорний туман, спадав на міста і двори. У Чернівцях на Буковині пани й урядовці вдень і вночі мали під рукою запряжених коней, приготованих до втечі. У торгові дні поширювалися грізні вісті, що от-от, уже, в будь-який день, щойно почнеться льодохід, вночі на ріці покажуться натовпи кривавого гірського люду на летючих зміях. Закидають Чернівці топорами і спалять міста. Міські люди, особливо багатші, не спали ночами. Вже й до губернії дійшли ці вісті. Вже й у газетах почали писати про гірського бунтівника, що вийняв корону зі скельної комори, коронувався гірським цісарем, сам приймає присяги, призначає уряди й суди.

Ці вісті долетіли й до Відня. І там, може, хто знає, пан цісар, коли дійшли до нього чутки, почав посміхатися у вуса, радий, що пани бояться його побратима.

Урядовці в містах метушилися. До Коломиї постійно приходили вказівки з губернії, щоби збирати війська, щоб завжди тримати військо при зброї, а тим часом посилати найрозумніших, обережних, хитрих комісарів, аби ґречно, от так собі, тим часом крутили і домовлялися з гірським депутатом, також названим князем.

Коломия має жваві базари, чудесні ярмарки, це місто красне, але щоб мудре – то ні. Вид звідти на гори – не надивився б. Але що тут багато говорити, краще відразу виїхати в гори, втекти з цієї коломийської мудрості.

Тепер, коли почало приходити «це згори», тобто з губернії, страх терткою почав ходити по коломийських спинах. Крайсамт посилав комісарів з наказами, щоб ті заходили якнайдалі в гори. Вони їхали до Кут і до Косова, далі не заглиблювалися. Тільки потім до гір доходили вісті, що в Кутах будують нові будинки на місці старих, знищених урядів.

У горах це нікого не обходило. Був спокій і мир. Судді мирили людей, громади жили кожна для себе, у мирі одна з одною. Натомість уряди, які досі навіть пальцем не ворушили, щоб приборкати сваволю, тепер почали прислуховуватися, винюхувати і вистежувати. Найбільше, найґвалтовніше била тривогу Коломия.

Коли наближалася весна, з гір прийшли нові вісті. Міста полегшено зітхнули, бо ж це були повідомлення про голод і про сутужну весну. З долів нікого в гори не пускали. Обгородили їх сторожами та військом, наче муром. А на Уграх був неврожай і нестаток. То ж у горах вичерпалися всі запаси зерна. А оскільки купці не йшли по худобу та по коней, то щезали й запаси грошей.

Коли ці вісті дійшли до міст, містяни втішилися. Тим часом уряди почали думати про те, як би остаточно впоратися з горами, з Дмитром і з тими загадками, що посіяли посеред сільського населення стільки хаосу та неспокою. З гір приходили дедалі сумніші вісті, а для міст, нібито під загрозою, щораз більше втішні: паша вичерпалася, весна була пізня, сніги на долинах трималися, а на полонинах і високих луках залягли грубими шарами. Навіть кропиви було замало, і ті люди, що не мали запасів, вже їли пляцки з протертої яворової кори. Тому було оголошено, що існує загроза нападів голодних банд, і в містах знову перестали тішитися. Знову йшли алярми до самої губернії. Знову повідомлення і запитання з губернії надходили до Станіславова й Коломиї.

Крайсамти пояснювали, що причиною голоду і нестатку є баламутства депутата з Голів, який зваблює народ найдивовижнішими обіцянками. Бо в надії на патенти й цісарські загадки люди позбулися всього, що мали, попродавали худобу, витратили гроші на святкування на честь Дмитра. Маєтки пішли – як записували уряди – з димом стрілецького пороху. Святкуючи чотирнадцять днів без перерви на честь свого князя, який себе називає цісарським побратимом, люди витратили великі гроші. Під час свят підготували бунт. А позаяк це люди без допомоги, без поради, керовані відомими розбійниками й зухвалими бунтівниками, що виступають проти найяснішого пана, нехай висока і ясна губернія зарадить, як може, аби захистити міста від нападів, весь край від битв, безладу, бунтів, насильства, убивств, пожеж, злочинів, а цісарську найяснішу владу від потрясіння і – не дай Боже – від втрати провінції, на