Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

А він усе біг і біг. Вітер свистів йому у вухах. Стерв’ятники ширяли в небі над головою. Він чув, як підмерзла трава похрускує під ногами. І мав таке відчуття, ніби біжить по тонкій кризі озера, що хрумтить, наче оболонка карамелі з начинкою. Кризі, яка може щомиті під ним провалитися, і тоді чорні води зімкнуться над його головою. Але поки що крига витримувала. І він витримував. Попри поранену ногу. Попри анестезію, наслідки якої були ще відчутні. Попри втому і спазми.

Він досі біг не зупиняючись. Перебігав від одного уламка скелі до другого. Збігав униз у видолинки й вибирався нагору з них. Спотикався, провалюючись у виямки. Намагався не збитися з ритму. Зберегти відчуття. Зберегти ритм дихання. Зберегти ритм бігу. Навіть біль у стегні був тепер ритмічний. Він відчував його як дружню присутність. Як щось інтимне й близьке.

У нього вже зроджувалася надія, коли підсвідомість відчула чиюсь присутність і примусила круто звернути вбік. Він звихнув щиколотку. Заховався за каменем і озирнувся назад.

Вони були там.

За п’ятсот метрів ліворуч від нього. Вони йшли, вишикувані в лінію, метрів сто завширшки. Білі комірці, чорні курточки, чорні кашкетики. Волокін бачив їхні обличчя — бліді, непроникні, велично гарні. Найстарші з них, певно, не мали й дванадцяти років. У кожного в руках була палиця, якою вони збивали траву перед собою. Палиця з акації-сеяль. З дерева Священного Тернового Вінця. Єдиний спосіб, у який їм дозволялося «доторкатися до світу».

Побачивши, як вони постукують палицями по землі і збивають траву, легко було уявити собі армію на марші. Армію без душі, яка переслідує, шукає, винюхує ворога. Вони були схожі також на малих чарівників, що шукають підземну воду за допомогою палички. Це діти. Вони мають чистоту найдосконаліших діамантів. Без жодної тіні, без жодної плямки, без жодної тріщинки. Але їхня чистота — це чистота зла.

Серце калатало, тіло вкрилося потом. Волокін глянув уперед. Доки сягав зір, попереду простягався степ. Якщо він бігтиме прямо, то в нього є надія дістатися до якогось села. Або до бітумної дороги. Але він не мав жодних орієнтирів. Коли везли сюди, йому зав’язали очі. До того ж після анестезії, рештки якої досі розтікалися по його жилах, і паніки, що опанувала його на операційному столі, розгубленості та подиву, які він пережив, коли його везли сюди на джипі, він зовсім утратив присутність духу. Повернений до стану тварини, він був спроможний тільки бігти. Бігти й бігти. Як олень під час полювання гоном.

Волокін побіг дрібними кроками. Він уже не відчував твердих нерівностей під ногами. Ні гострого болю в нозі. Не відчував ні холоду, ні вітру. Відчував лише власний ритм, власне тепло, що утворювали ніби панцир, під яким він ховався від часу й простору. Його сили діяли. Його розум діяв. Він вибереться з цього. Найкращий друг людини — вона сама.

Несподівано він відчув іншу присутність, праворуч від себе. Ще одна група. Такий самий підрозділ із білими обличчями та в чорному одязі. Із палицями, що розтинають повітря. Невідворотний марш.

Страх і подив відбилися гострим болем у нього в боці. Більше нема куди бігти. Він послизнувся. Упав обличчям на косогір, гризучи мох, який замінив тут низьку траву. Знову підвівся на ноги, стримавши стогін, і подивився на обрій очима, повними сліз. Його жах став іще глибший. За кількасот метрів поперед нього рівнина закінчувалася урвищем, яке відбирало будь-яку надію на порятунок.

Продовження було очевидним. Дві групи дітей з’єднаються між собою і, просуваючись уперед, заженуть його у глухий кут, спиною до провалля. У Волокіна виникла інша думка. Вони не мали зброї, він був певен. І це лише діти. Три ляпаси — й він прорветься через їхню лінію й побіжить у протилежному напрямку. Це неважко. Але діти, безперечно, підтримують зв’язок із дорослими мисливцями і їм повідомлять, куди він побіг, і це буде кінець. А сил у нього вже не залишилося. Поранена нога нестерпно боліла. У грудях пекло. Голову тіпало, наче в лихоманці.

Так чи інак, а йому треба перепочити.

Заховатися.

Він побачив можливість порятунку ліворуч, де рівнина була покрита камінням.

Болото, з якого стриміли сотні гострих кам’яних брил.

Тягнучи поранену ногу, нахиляючись якомога нижче, Волокін добувся до цього природного святилища. Проте воно не було болотом, як йому спершу здалося. Лише замерзла земля, з якої, здавалося, проростало це гостре каміння, покрите лишайником. Воно було схоже на вузькі голови, що повистромлювалися зі ставка, обплутані зеленими водоростями. Він обрав один із каменів, понад метр заввишки, нахилений у бік урвища, і став підкопуватися під нього. Його думкою, якщо він іще був спроможний думати, було заховатися під цим каменем, ризикуючи годуватися землею протягом цілого дня.

Він заходився рити землю.

Він колупався в ній і колупався.

Пальці в нього були залиті кров’ю. Нігті повідтиналися. Короткий перепочинок. Земля замерзла. Металевий запах лишайника дурманив голову. Нарешті ніша стала достатньою, щоб він у ній умістився. Він доклав усіх зусиль, щоб розрівняти купку землі, яку накидав біля каменя. Зумів зберегти також близько квадратного метра замерзлого моху, щоб замаскуватися цією накривкою. Прослизнув у ямку, накрився мохом та лишайниками й відчув глибоку спорідненість із дикими кабанами, на яких полюють на Корсиці.

Він чекав.

Він вимірював час пульсаціями серця.

А також охолодженням тіла.

Нічого.

Він зачекав іще.

Він злився із землею. Із темрявою. І тепер не мріяв уже ні про що. Не існувати більше. Більше не дихати.

Нехай демони пройдуть, а тоді