Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Після смерті Юстиніана Візантію охопила глибока криза, яка позначилася й на Кримському півострові. Фінансово-економічні проблеми було посилено вторгненням тюрків, які 576 р. зруйнували Боспор, а 581 р. спустошили околиці Херсона, не спромігшись, щоправда, захопити саме місто. Лише внутрішня криза нестійкого за своєю державною структурою кочового Тюркського ханату, спричинена смертю кагана Арісіли й подальшою боротьбою за владу, порятувала тоді візантійський Крим від подальшого спустошення, а можливо, й підкорення тюрками. Утім із подій другої половини 70-х — початку 80-х рр. VI ст. візантійці зробили належні висновки, приділивши значну увагу зміцненню обороноздатності регіону. Особливо активне будівництво укріплень у гірській частині півострова відбулося за правління імператора Маврикія (582–602), коли було споруджено або суттєво добудовано фортеці Мангупа, Ескі-Кермен і Чуфут-Кале, а також кастри Каламіти, Бакли, Тепе-Кермена.

Ще глибшою і значно довшою стала криза, що охопила Візантійську імперію від початку — першої третини VII ст. Спричинена вторгненням слов’ян на Балканський півострів і масштабними арабськими завоюваннями, що почалися з утвердженням і поширенням ісламу, ця криза призвела до суттєвого занепаду візантійської економіки, демографічного спаду, колосальних територіальних втрат. Майже два століття, від середини VII до середи­ни ІХ ст., традиційно позначаються в історіографії як «темні віки» візантійської історії. Не оминула ця криза також і кримські володіння Візантії. Джерела засвідчують натуралізацію господарства, занепад торгівлі, посуворішання побуту місцевих ромеїв. Засланий 655 р. до Херсона римський Папа Мартін І навів у своїх листах яскраві описи суворого побуту і норову херсонитів, голоду й нужденності, що панували в їхньому місті. За усієї суб’єктивності свідчень старого і хворого засланця, за свідченнями його листів проступає справді малопривітна картина життя городян у важких умовах занепаду торгівлі, послаб­лення підтримки з боку імперського центру і, нарешті, потенційно ворожого варварського оточення.

Останнє було у наведеному переліку чи не найважливішим, причому до вже відомих «варварів» із другої половини — останньої чверті VII ст. у Криму додалися новоприбулі — хозари. Поступово вони встановили контроль не лише над степовою частиною півострова, але й проникли у традиційно приналежні Візантії міські центри — Боспор і Херсон. Принаймні, джерела засвідчують існування наприкінці VII — на початку VIII ст. у цих містах, а також у Фанагорії, певних посадових осіб — тудунів — які діяли від імені хазарського кагана. «Хронографія» Феофана і «Бревіарій» патріарха Никифора зберегли яскравий опис зі згадками цих осіб, пов’язаний з історією жорстокого і мстивого візантійського імператора Юстиніана ІІ Ринотмета (Безносого) (685–695, 705–711 рр.). Засланий після позбавлення 695 року влади до Херсона, колишній правитель вичікував на можливість повернути собі трон і почав здійснювати задум після повалення у Константинополі імператора Л­еонтія (695–698 рр.). З цією метою засланець втік із міста до хозарів, де одружився із ­сестрою кагана і зрештою, попри подальший розрив з каганом та інші складнощі, спромігся повернути собі владу в Константинополі і жорстоко помститися херсонитам за вчинену проти нього змову.

Зі згаданих свідчень писемних джерел неможливо однозначно визначити, як саме юридично були оформлені відносини Хазарського каганату і Візантійської імперії у Тавриці й ким саме були згадані посадовці, які діяли від імені кагана у містах Криму. Чи перебували Херсонес і Боспор у повній залежності від каганату, чи ж вони були підвладні Візантії, а згадані хазарські чиновники були кимось на кшталт голів дипломатичних представництв, консулів у візантійських міських центрах. Або навіть можна говорити про оригінальну систему двовладдя, кондоминімуму, коли Таврика перебувала в одночасному подвійному підпорядкуванні як Візантійській імперії, так і Хозарському каганатові. Хоч як би там було, така хитка система не могла підтримувати рівновагу між інтересами двох держав у регіоні довше кількох десятиліть чи навіть менше — кільканадцяти років. Якби вона існувала довше, то, швидше за все, її було б закріплено у певних угодах, згадки про які мали б зберегтися в якихось із візантійських джерел. Натомість, наприклад, хозарський тудун з’явився у Херсоні після 705 р., він згадується у джерелах під 711–712 рр., і більше ні до, ані після цього у жодному з джерел не зафіксований. Втім слід згадати, що стосунки Візантійської імперії та Хозарського каганату в середині VIII ст. були союзницькими, з огляду на спільну для обох держав арабську загрозу, і зовсім не випадково імператор Лев ІІІ (717–741) одружив свого сина, Константина V, з донькою хозарського кагана.

У будь-якому разі, впродовж середини — другої половини VIII ст. відбувається поступове залюднення Таврики хазарами та залежними від них народами. Саме тоді прибульці засновують на вільних землях Криму, переважно на території Керченського півострова, близько 250 поселень. Найімовірніше, процес переселення і заснування поселень відбувався за певної взаємодії з представниками влади Візантійської імперії, чим може пояснюватися висока концентрація переселенців на Боспорі і їхня незначна кількість у Південно-Східному, Центральному та Південно-Західному Криму. Можна припускати, що Керченський півострів був першочерговою зоною розселення хазар з огляду на кілька причин, серед яких основними були близькість до регіону попереднього проживання переселенців і отриманий від Візантії дозвіл замешкати на незаселених землях саме цього регіону. Загалом можна говорити, що в Криму впродовж середини — третьої чверті VIII ст. склалася ситуація союзницької взаємодії Візантії з хозарами, коли міські центри півострова залишалися під владою імперії, а сільська округа між ними була заселена різноплемінним варварським населенням. Це населення, можливо, номінально мало бути підконтрольним Хозарському каганату, однак реально суттєво більшою мірою залежало у своєму повсякденному житті від найближчих візантійських міських центрів чи укріплень з військовими гарнізонами, що виступали дієвими осередками місцевої влади.

Зміна моделі стосунків між Візантією і Хозарією відбулася наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. VIII ст., коли хозари захопили Дорос, розташовану на Мангупі головну фортецю номінально підконтрольної імперії кримської Готії, і розмістили там збройний загін. У відповідь приблизно 784–785 рр. місцеві мешканці, очолювані єпископом Іоанном Готським, кіром Готії та іншими представниками місцевої влади, підняли повстання проти загарбників, вигнали хазар із Доросу і заволоділи так званими Клісурами, під якими, найімовірніше, слід розуміти систему укріплень «довгих стін», які перекривали гірські проходи ще з часів Юстиніана І. Повстання, утім, зазнало поразки: коли місцеві мешканці одного з поселень видали єпископа Іоанна хазарам, кір Готії та підвладні йому чиновники перекинулися на бік кагана і були ним помилувані. Самого ж повсталого єпископа Іоанна Готського було ув’язнено у фульській в’язниці, звідки він невдовзі втік до малоазійської Амастриди.

Як бачимо, події завершилися перемогою хазар, які запанували над частиною Готії, загніздивши військовий гарнізон на Мангупі, а також, ймовірно, зайнявши Каламіту та Ескі-Кермен, не кажучи вже про навколишні сільські поселення. Таким чином, Хозарський каганат утвердив свою владу в тих регіонах півострова, які раніше були для нього переважно недосяжними. Колишня хитка рівновага візантійсько-хозарських відносин була порушена, однак і надовго встановити свою владу на території Південно-Західного Криму хазарам не вдалося. Щонайбільше через 15–20 років каганат втратив контроль над Готією, а згодом і над усією Таврикою.

Посилення імперської присутності у регіоні, здійснене у відповідь на хозарські претензії, призвело зрештою до масштабних перетворень, внаслідок яких на середину ІХ ст. у Криму було створено візантійську адміністративно-територіальну одиницю — фему Кліматів. Здійснити ці перетворення без спротиву з боку хозарів візантійцям вдалося, імовірно, завдяки угорській навалі, яка у середині 830-х рр. відрізала каганат від Таврики. Це означало нове утвердження візантійської влади не лише над Херсоном, який став центром феми, але також над Готією і, ймовірно, над Боспором. На чолі новоутвореної наприкінці 830-х рр. адміністративно-територіальної одиниці було поставлено Петрону Каматира, надісланого з Константинополя воєначальника. Невдовзі ця імперська область була перейменована за назвою свого центрального міста на фему Херсон.

Утім дуже скоро одноосібне панування Візантії у Криму вкотре поставили під сумнів новоприбулі вороги — мадяри, які загрожували кримським володінням імперії до 880-х рр., доки самі не були витіснені печенігами. Саме на часи появи на півострові угорців припадає знаменита місія Константина (Кирила) Філософа до Хозарії з метою навернути хазар до християнства. Джерела зберегли яскраві свідчення про перебування місіонера у Херсоні, що був останнім візантійським містом на шляху до хозарських володінь. Зокрема, під час перебування у місті Константин організував пошук і перенесення до міського собору мощей папи Климента.

З кінця ІХ — початку Х ст. починається нова доба в історії Кримського півострова, пов’язана з пануванням у північнопричорноморських степах печенігів і виходом на історичну арену Русі, що зробила в цей час Київ головним осередком свого панування на східнослов’янських землях. Налагодивши систему полюддя і подальшого збуту зібраної данини з продукції лісових промислів (передусім хутра, мед, віск) і рабів на південь до Візантії шляхом «з варяг у греки» з метою придбання натомість товарів престижного вжитку, Русь зав’язує торговельні контакти не лише зі столицею Візантії Константинополем, але і з кримськими містами імперії, передусім Херсоном. Підтримували торговельні стосунки з візантійцями у Криму й печеніги, які продавали тут продукти кочового