Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Стривай! — зупинила я його занадто різко та голосно, підстрибнувши на стільці. — Тобто твій батько стер тобі шматками пам'ять? Так саме, як і пам'ять Кристаль? — мої емоцій коливались між шоком та розумінням, всередині все перегорталось.

— Так, — зронив холодно Ред, і це прозвучало, наче він забив ще один цвях у кришку труни свого батька.

Мій шлунок стиснувся в тугий клубок.

— А мені? Мені... таке робили? — запитала впалим голосом.

— Не знаю, Ріко. Чесно не знаю, але, мабуть, так, — дика втома та розчарування просочувалась з кожного його слова.

Відчувала, як напруга в кімнаті наростає. Дивилася на Реда, намагаючись розгадати його міркування. Безумовно, його відвертість вразила мене... Він не виглядав як ворог, але й не був повністю союзником. Розум працював на повну потужність, намагаючись знайти певні відповіді на питання, які з'явились після зізнання Реда.

«Трясця! З кожним новим його зізнанням мені не стає легше... Навпаки... От дідько! Навіщо Ред зробив це? Навіщо дописав про зразки? І як це пов'язано зі мною? Це його зізнання... відкриває новий шар загадок... а наші долі стають ще більш заплутаними... Хай йому грець! Чи дійсно, що батько відібрав у нього пам'ять? У мене також? А які ще таємниці приховує цей хлопець? А цей світ? Дідько! Можливо, зараз мій єдиний шанс... єдина можливість розкрити правду, з'ясувати, чому Ред та інші насправді тут, і чому наші долі переплелися.... Але чи готова я до того, що дізнаюся?»

— Розповідай, навіщо ви тут насправді? — раптом вигукнула я занадто різко.

Ред тяжко зітхнув, а потім дивлячись прямісінько мені в очі розпочав свою оповідь:

— Я повернусь на початок цієї історії, і розповім про те, чого ти ще не знаєш...

Стараючись опанувати почуття, що вирували в душі, я мовчки кивнула. Тоді хлопець зробив глибокий вдих і почав говорити:

— Отже, перед тим, як відправити нас з друзями сюди, батько розповів жахливу казочку, про те, що Уріела — погана людина, яка все ніяк не може приборкати своєї відрази та ревнощів до його померлої коханки, і що вона здасть Патрика Спільноті при першій же нагоді. — Ред проковтнув. — Також саме тоді він розповів нам, що існують інші діти схожі на нас, зі здібностями... Сказав, що треба їх відшукати в цій Колонії. А на питання звідки в нас ці здібності — відповідав, що ми діти нового покоління, і що, мабуть, природа знайшла вихід, як боротися зі страшним вірусом. Що ми особливі... — замовк, на секунду склепивши повіки. Дивна незрозуміла емоція промайнула на його обличчі, а потім, відкрив очі та з гірким смішком видихнув: — Звісно батько вміє переконувати, його красномовність часом дуже вражає, — гірка іронія відчувалась у кожному слові Реда — Всі тоді йому повірили... крім мене.

Я відчувала, як за очницями від напруги наростає біль, руки стиснулись у кулак, а животі неприємно замлоїло. У цю хвилину Ред трохи посунувся вперед, змінюючи позу — брякнули наручники, і я здригнулася від різкого несподіваного звуку, неприємний холодок пройшовся по спині.

— Батько дав нам деактиватори про всяк випадок, — продовжив він спокійним рівним тоном, ніби читав нудну лекцію Учням. — Вимагав придивлятися до будь-яких дивних випадків та дітей в Колонії... — гірко посміхнувся. — Це була версія для Кейла, Бетті та Патріка... Але, звісно, я зі своїм допитливим розумом бачив дірки в його вигаданій історії, притягнутій за вуха, — Ред знову тяжко зітхнув. — Тому, як зараз вже це розумію, батько вигадав для мене іншу історію. А я як йолоп повівся... — скрушно похитав головою, в тоні його голосу відчувалась гризотна туга. — Бо він приготував для мене особливу місію... Дуже особливу, — уїдливість у голосі Реда пішла нанівець, і він замовк, втупившись у глянцеву поверхню столу.

— Яку? — не витримала я, порушуючи тишу, бо нерви були вже на межі.

Ред звів на мене втомлені очі, його обличчя було дуже блідим, як у мерця, а на лобі блищали краплі поту, хоча в приміщенні вже не було душно чи спекотно.

— Я повинен був слідкувати за тобою, Ріко. Допомагати тобі справлятися, з різними емоціями, і не давати зблизитися з іншими хлопцями. Бо це могло зіпсувати весь ґрандіозний план Еммериха Вінґарда, — промовив беземоційним тихим голосом.

— Що? Який ще ґрандіозний план? — я ошелешено втупилась поглядом у свого співрозмовника.

— Він вважає тебе особливою, відмінною від усіх нас, — спокійно відказав він, дивлячись на мене хоч і втомленим, але теплим поглядом.

— Чому?

— Цього я не знаю, — покачав головою.

Я свердлила Реда пронизливим поглядом, бо не повірила йому.

«Впевнена, він знає більше, ніж говорить!» — гмикнула про себе.

Ніби прочитавши мої думки, Ред повільно видихнув:

— Не дивись на мене так, я дійсно не пам'ятаю... Коли намагаюся думати про це... наче в густий туман заходжу... мозок пливе, — здавалося, ніби кожне слово давалося йому ціною неймовірних зусиль. Ніби він намагається пригадати, але…

На якусь мить ми обидва замовкли. На обличчі Реда застиг вираз глибокої задуми, а я майже фізично відчула напругу в приміщенні— немов повітря перетворилося на крихке скло, яке щомиті може луснути. В голові вирувала круговерть думок, і було дуже не просто зібрати їх до купи, щоб продовжити спокійно розмову. Ба більше: роздратування, збентеження та гнів, весь час силкуючись вирватися назовні, дуже заважали мислити чітко.

Я декілька разів глибоко вдихнула, перед тим як, нарешті, спитала:

— Чому мені не можна зближатися з іншими хлопцями?

— Щоб ти не завагітніла, — майже одразу відповів Ред сухим тоном.

— Що? Що за маячня? — обурливо викрикнула я, відчуваючи, як всередині швидкими хвилями наступають шок і злість. — Я не те, що вагітними не збиралась, я взагалі ніяких стосунків з хлопцями не хотіла... — різко замовкла. Знову глибоко вдихнула та вже спокійніше запитала: — Звідки взагалі в твого батька така інформація? «Міс Піґґі»?