Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

— Де мій син? Я хочу з ним попрощатися, — промовила я.

Даяна зазирнула в одну із карет, щось сказала жінці, яка тримала принца. І вже за мить передала мені дитину.

Він не спав. Дивився на мене своїми блакитними оченятами і кліпав кожного разу, як холодний вітер налітав на нас.

— Джеймсе, — прошепотіла я, прикриваючи його від вітру і цілуючи в лоба, — я буду сумувати. Не знаю, скільки ми з тобою не побачимося. Нічого не знаю, любий. Знаю тільки те, що твій батько буде стежити за тобою з зірок.

Я схлипнула і кинула погляд туди, де майстерний скульптор майже закінчив статую Оуена. 

— Як шкода, що ти його не знаєш, — прошепотіла я, притулившись губами до лоба сина. — Колись ти повернешся сюди і я все тобі про нього розповім. Колись… А поки будь сильним, мій сину. Твоя мама любить тебе.

Я замружилася і передала сина Даяні, відвернулася і витерла мокрі щоки.

— Айло, поїхали з нами, — Алар торкнувся мого плеча. 

— Я не можу, — повернувшись, видихнула у відповідь і похитала головою. — Будь ласка, піклуйся про Джеймса, Аларе.

— Звісно, — він зітхнув, не став зі мною сперечатися. І кивнув Даяні, щоб та сідала у карету. — Тоді нам час.

Я кивнула і швидко наблизилася до нього, щоб легко поцілувати у губи і так само швидко відступити.

— Бережи його. 

Алар кивнув і крокнув до карети, схопився за ручку і став на сходинку. А після озирнувся до мене і кивнув.

— Я зроблю для нього все, Айло. Все.

Двері карети зачинилися, коні рушили. А я спостерігала за тим, як Алар та Даяна вивозять мого принца з Крижаного палацу, щоб сховати десь у світі поки в Содії не стане спокійно.

Я провела долонями по щоках, коли ворота зачинилися за каретами. Розвернулася і пішла парком. Пройшла повз стіну палацу, обійшла майже закінчену статую Оуена і потрапила у місце, яке освітлювали декілька десятків смолоскипів. Аристократи, які вийшли на вулицю, куталися в плащі. Багато хто обрав спостерігати за стратою з балконів і я не могла їх за це засуджувати.

— Ваша величносте, — до мене підбіг хлопчина, — все готово.

— Ведіть.

Це єдине, що я сказала, і пройшла вперед. 

Кат вже був тут. Стояв біля колоди з чорного каміння і тримав в руках великий меч. Його знову було запрошено до палацу на чергову показову страту.

Холодний вітер вдарив мені в обличчя, наче даючи ляпаса. Наче намагаючись повернути до тями після прощання, яке вирвало мені серце.

— Зрадники мають бути покарані, — голосно промовила я, коли з-за рогу з’явилося двоє вартових, які вели бранця. — Та яке покарання має понести людина, яка є вбивцею та змовником? Смерть? Це надто легке покарання, як на мене. Та саме такі традиції у Содії, яка стала для мене домом. Тут заведено дарувати вбивцям швидку смерть. Чи правильно це? В мене зараз немає ані відповіді, ані  пропозицій. Тому сьогодні Браян Госабр, який винний у смерті короля і зраді корони, втратить тут своє життя.

Вартові штовхнули бранця до колоди і змусили опуститися на коліна.

— Чи є у засудженого останнє слово? — спитала я холодним тоном.

Браян підняв голову і поглянув на мене. Поглянув і посміхнувся.

— Ти робиш велику помилку, королево. Якщо я помру, вас нічого не врятує.

— Рубай, — промовила я і скинула підборіддя.

Кат змусив колишнього лорда-канцлера лягти. І замахнувся мечем, коли Браян розсміявся. Голосно, хрипло.

Цей сміх обірвався разом із тим, як меч опустився та відрубав голову людині, які відібрала в мене щастя.

А я видихнула.

Нехай попереду в мене ще багато випробувань. Нехай. Та я знаю, що сьогодні я покарала людину, яка зіпсувала моє життя.