Читати книгу - "Американські боги"

— Ми боремося за виживання, — гримнув мінотавр з одного боку.

— Ми боремося за власне існування, — почулося з іншого: говорив рот зі стовпа мерехкого диму.

— Ця земля не приймає богів, — сказав Тінь. Не шекспірівський монолог, але й так непогано. — Я думаю, так чи інак ви всі відчули це на власній шкурі. На старих богів геть не зважають. Нових богів піднесли, щоб одразу ж скинути, змести з дороги задля наступної цікавинки. Вас або забули, або ви боїтеся вийти з моди, або ви втомилися покладатись на людську милість.

Тепер бурмотіння було менше. Він сказав щось, із чим вони погоджувалися. А тепер, коли вони вже слухали, прийшов час розповісти їм, власне, історію.

— Жив-був бог, який прийшов із далекої сторони. Влада і вплив його занепадали, як занепадала віра в нього. То був бог, який черпав снагу із жертв, зі смерті, а особливо — з війни. Йому присвячували смерті полеглих у війнах — цілі бойовиська, і там, у його старій стороні, це давало йому силу і могутність.

Він постарів. Заробляв на життя шахрайством, взявши в напарники ще одного бога зі свого пантеону, бога хаосу і облуди. Вони водили круг пальця довірливих простаків. Обдирали людей, як липку.

І раптом у них — може, п’ятдесят років тому, а може, і з сотню — визрів план. Вони задумали створити джерело, з якого обоє зможуть черпати запаси сили. Джерело, що дало б їм більше сили, ніж вони коли-небудь мали. Зрештою, що ж може дати більше сили, ніж поле бою, вкрите тілами мертвих богів? Шахрайство, яке вони замислили, називалось «Нацькувати одних на інших».

Розумієте?

Битва, в якій ви воюєте — це не бій, у якому хтось із вас може перемогти або програти. Йому все одно, хто виграє, хто програє. Їм обом все одно. Важливо тільки, аби досить із вас загинуло. Кожен полеглий дасть їм більше і більше сили. Кожен із тих, хто помирає, живить його. Розумієте?

Тінь закінчив промову, і над ареною почулося ревище вогню — ніби десь зайнялася пожежа. Тінь роззирнувся: велетенський чоловік зі шкірою темно-коричневою, як червоне дерево, з голим торсом, із сигарою, що зухвало стирчала в нього з зубів, у циліндрі, заговорив замогильно-глибоким голосом. Барон Субота сказав:

— Так. Добре. Але ж Одін. Він помер. На переговорах. Мудаки його замочили. Він помер. Я знаю смерть. Щодо смерті мене ніхто не намахає.

— Очевидно, — погодився Тінь. — Він мав померти насправді. Він пожертвував своїм фізичним тілом, аби його війна відбулася. А після битви він став би могутнішим, ніж будь-коли.

— Хто ти такий? — гукнув хтось.

— Я... Я був... Я його син.

Один із нових богів — з того, як він тремтів, сіпався й усміхався, Тінь запідозрив, що то бог якоїсь наркоти — втрутився:

— Але Агент Світ сказав...

— Не було ніякого агента Світа. Ніколи не було. Просто звичайний собі божок, який збирався поживитися створеним власноруч хаосом. — Тінь бачив, що боги йому вірили. Бачив розчарування в їхніх очах. Він похитав головою: — Знаєте... Мені більше подобається бути людиною, ніж богом. Нам не треба, щоб у нас вірили. Ми просто собі якось перебиваємось. І так існуємо.

На височині запала тиша.

А тоді з неймовірним тріском блискавка, що була примерзла до неба, вдарила у вершину гори, і арена поринула в темряву.

Багато присутніх сутностей засвітилися, мов вогники у темряві.

Тінь думав, що вони сперечатимуться, чи, може, нападуть на нього, чи спробують його вбити. Він чекав якоїсь реакції.

А тоді зрозумів, що ті вогники поволі гаснуть. Боги покидали це місце, поодинці, тоді десятками, і, зрештою, сотнями.

Павук розміром із ротвейлера важко пошкутильгав до нього на сімох ногах. Гроно його очей блідо світилося.

Тінь твердо стояв, хоча його трохи й нудило.

Павук наблизився і заговорив голосом пана Нансі:

— Добра робота. Я тобою пишаюсь. Ти чудово впорався, малий.

— Дякую.

— А тепер треба забрати тебе назад. Якщо простирчиш тут надто довго, з’їдеш із рейок, — він поклав одну зі своїх коричневих волохатих павучих лапок Тіні на плече...

...І там, під прапорами семи штатів, пан Нансі закашлявся. Він спирався правицею на Тіневе плече. Дощ припинився. Пан Нансі тримався лівою рукою за бік, ніби був поранений. Тінь перепитав, чи зі старим усе гаразд.

— Я міцненький, як тигрячі яйця, — відмахнувся Нансі. — Навіть міцніший.

Звучав він, однак, не надто бадьоро. Радше, як стара людина, якій боляче.

На землі й на лавках сиділи і стояли десятки інших. Дехто виглядав сильно пораненим. Тінь почув, як з неба, з півдня, насувається туркотіння. Позирнув на пана Нансі:

— Гелікоптери?

— Не переймайся, — кивнув Нансі. — Нема чого переживати. Вони просто поприбирають і полетять собі геть, їм це добре вдається.

— Хай буде так.

Тінь знав, що було дещо, що він хотів би побачити до того, як тут «поприбирають». Він позичив ліхтарик у сивого чоловіка, схожого на телеведучого на пенсії, і вирушив на пошуки.

Він знайшов Лорине розпростерте тіло на долівці у якійсь із бічних печер, біля діорами з гномами-шахтарями з казки про Білосніжку. Підлога під нею була липкою від крові. Вона так і лежала на боці: напевне, так, як Локі залишив її, коли витягнув списа з них обох.

Одну руку Лора притискала до грудей. Вона виглядала страшенно вразливою. Ще вона виглядала мертвою, але до цього Тінь уже майже звик.

Тінь присів біля неї і торкнувся її щоки долонею, і покликав її на ім’я. Вона розплющила очі, підвела голову і повернула її, аби подивитись прямо на нього.

— Привіт, цуцику, — її голос звучав дуже слабко.

— Привіт, Лоро. Що тут трапилося?

— Нічого. Таке собі. Вони перемогли?

— Не знаю. Думаю, це доволі відносна річ. Але я припинив битву, яку вони хотіли почати.

— Мій цуцику... Розумнику... — сказала вона. — Той чувак... агент Світ, він сказав, що штрикне тебе палицею в око. Він мені геть не сподобався.

— Він мертвий. Ти вбила його, мала.

Вона кивнула. Тоді додала:

— Це добре.

Її очі заплющилися. Тінь знайшов її холодну руку своєю і стиснув. Вона знову розплющила очі.

—