Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

досить таки крихкотіла і навіть рябенька трішки, дзюбата — після віспи, — а це ж тоді лучалося серед людей цілого світу не так і зрідка, — одним словом, таке звичайне дівчисько, що ми з вами, читачу, стрівши цю таранкувату моторуху на вулиці, може, навіть і уваги не звернули б, якби не судилось їй десь далі, перегодом — відіграти в нашому химерному романі досить-таки визначну роль.

Та й вона пройшла б оце зараз повз наших героїв, коли б в око їй не впав цибатий рейтар, що схилився над дитинкою, яку тримав на руках дід Потреба.

— Так оце ви і єсть? — спитала вона в Прудивуса.

— Я, — зопалу відповів Прудивус, а схаменувшись, поспішив спростувати: — Тобто… якщо сказати певніше… це не я!

— Отак я й думала!

— Про що ти?

— Про те, що ви — той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря гак і сказала: німець він, а чи хто — не розбереш, — а що дурний, то видно й так, на око! — і цокотуха щось таке молола та й молола.

— Розпащекувалась! — розсердився Потреба.

— Зичу доброго здоров'я дідусеві! — чемно вклонилась дівчина.

— Будь і ти здорова, ластівочко моя, — відмовив Потреба. I спитав: — Куди чимчикуєш?

— На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу.

— Хто ж їх купить?

— Оцей дурний німак і купить! — і вона звернулась до Прудивуса: — Епфельхен! Чи не хоч?

Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою.

— Ну? — спитала рябенька дівчина. — Кислички?

— Зеленець! — без ніякого виразу озвався Прудивус.

— Дарма! — сказала таранкувата цокотуха. — Зате солодкі! — додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить було тільки глянути, щоб ізсудомило шелепи.

Та цокотуха й не скривилась.

— Солодке, як мед! — і дівка одкусила ще. — Солодке, як мамині груди! — і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м'яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. — Солодке, як Адамів гріх!

— Хто тобі сказав, що гріх — солодкий? — зацікавився Прудивус.

— Панотець казали в школі.

— Що ж вони казали?

— Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не було ж.

— Цікаво! — буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова — про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву, — розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у київській Академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки-вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо божу заповідь, вона, прекрасна Єва, — і вся та вчена книга, котру писав у Києві Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, — чистого й нечистого, але живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя.

I він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев'ятсот тридцятому році життя, — і бідолашний спудей Академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів — чого. хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом.

— Ось покуштуй лишень, — підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. — Кусай, кусай, воно солодке… — і вручила лицедієві яблучко.

Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка.

— Ну, чого тобі? — спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула:

— Не кусай!

— То кусай, то не кусай, — знизав плечима лицедій.

— Ти — не рейтар, — сказала Химочка. — Я бачила тебе в городі, в кумедії… — і зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім'я улюбленого героя мирославців: — Климко? — і, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: — А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці — для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… — і, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: — Не руш!

— Сконаю?

— Ні… — і рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. — Хто з'їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе…

— Що нападе?

— Швидка…

14

— Швидка Настя? — спитав дід Потреба. — Бігунка?

— Та бре! — пирснув Прудивус. — Але ж сама ти зараз…

— Я з'їла не затруєну.

— Хто ж таке вигадав?

— Іваненко з Мамаєм… вони!

Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів.

— А затруїв кислиці хто?

— Одна циганочка.

— Мар'яна? — здивувався Тиміш. — Хіба вона вже тут?

— З тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай.

— Чому ж не затруїли чимось дужчим? — слушно спитав Потреба.

— Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть!

— Посідають? — ахнув Прудивус.

— Ну-ну! — зареготав Потреба.

— Від яблук?! Хорошенько! — і лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука…

Хоч ні, ні, не про яблука!

Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом,