Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Поліцаї, хто ж, — відказав він роздратовано і звісив із колін довгі руки. Зоська ступила ближче й накинула йому на плечі ще теплий кожушок.

— Що ж нам робити? — стурбовано запитала вона.

— А що зробиш? Сидіти мусимо.

Він розгублено позирав перед собою в загаслу грубку, а Зоська не могла збагнути, що сталося. Невже тут настільки небезпечно сидіти і настільки злякали його поліцаї? Чи, може,? він незадоволений нею? Може, він шкодує і кається, що пішов за нею із загону? Що це сталося з ним за цей ранок, чому раптом він так змінився? Розм'як, знерухомів і став так мало схожий на себе недавнього, думала Зоська.

Поки Зоська взувалася в комірці, Антон перебіг через снігову кучугуру, що намело біля порога, зазирнув в одні двері, в Другі й раптом, відсахнувшись назад, завмер за обгорілою ворітницею. За півтори сотні кроків од хліва нешвидко тяглися по мокрому снігові двоє саней із людьми в чорних шинелях. Побачивши їх, Антон зрозумів: поліцаї. До хліва долітали уривки їхньої розмови, сміх, хтось, брутально вилаявшись, сердито вперіщив коня.

Стоячи за ворітницею, Антон швидко подолав у собі переляк, зрозумівши, що поліцаї прямували не сюди, а мимо, в якихось своїх справах, у напрямку Німану. На хлів ніхто з них не звертав уваги, нічних слідів на снігу вже не лишилося, все добре зрівняв сніговій. Антон перевів подих і став дослухатися до їхньої розмови, зміст якої, однак, зрозуміти було важко. Він уже хотів було покликати Зоську, як раптом почув знайомі слова, що змусили його знову притаїтися за ворітницею. Виразно почулося «Сталінград», потім ще раз сказано кимось із поліцаїв це ж слово й ледве почуте потім «дали» чи, може, «взяли». Це його зацікавило. Він зосередив усю свою увагу і слух, але вітер заважав, і йому вдалося почути лише одне «… ступ». Далі, скільки він не дослухався, зрозуміти нічого не міг — сани від'їхали далеченько й незабаром зникли на повороті за кам'яним вуглом хліва.

Небезпека нібито минула, поліцаї поїхали, однак Антон усе ще стояв біля воріт, збентежений тим, що почув. У якому розумінні вони говорили про Сталінград? Що означає «дали»? Здали чи, можливо, взяли? А що означає «… ступ»? Наступ чи відступ? Ні, скоріше за все сказано було в тому розумінні, що німці почали новий наступ на Сталінград, там усю осінь тривали криваві бої, й, мабуть, узяли нарешті це далеке місто. Виходячи з усього, сталося саме так, вирішив Антон, що й викликало жваву розмову поліцаїв.

Але що ж тоді виходить Розтривожений і збентежений, він зайшов до комірки і все ще сушив голову над поліцейською загадкою. Зоська почала щось розпитувати, але він не слухав її, він думав, що могло означати почуте для нього особисто. Звичайно, якихось переконливих фактів він не мав, були тільки здогади. Але йому не дуже й потрібні факти, він уже був готовий до єдино можливого висновку: треба поспішати. Треба, поки не пізно, кінчати з партизанством, поклопотатися про власну долю і свою голову, поки вона ще на плечах, вкорінитися в нове, німецького ладу, життя, коли нічого не вийшло із радянським.

— Зосю, ти розумієш? — сказав Антон, не піднімаючи до неї голови. — Німці Сталінград узяли.

Він сподівався, що та почне бідкатися, може, навіть заплаче, він би тоді втішив її. Та, на його здивування, вона лише блимнула очима і з наївним виглядом запитала:

— Це коли?

— Не знаю, — знизав він плечима. — Чув, поліцаї там розмовляли.

— Брехня, мабуть, — подумавши, сказала Зоська. — Хоча, може, й правда. Стільки захопили, що їм. Сила!

— Сила, так, — погодився Антон, не зовсім уявляючи, як йому вести мову далі. Він не чекав від Зоськи такої легкості у ставленні до головної сутності його питання і напружено думав про можливі підступи до головного. Зоська ж, зовні наче байдужа до його новини, легенько доторкнулася холодними пальцями, загортаючи на ньому кожушок.

— Застебнися, бо холодно. Поліцаїв багато поїхало?

— Чоловік шість, мабуть.

— Поїхали мимо?

— Ну. Тут близько дорога.

— Це гірше. І грубку затопити не можна?

— Чому не можна, — запитав Антон і додав не дуже рішуче: — Може, вийдемо звідси і підемо в Скідель?

— Удень? Ну що ти!

Ні, здається, вона не змінила свого попереднього рішення, подумав Антон, і має намір виконати завдання. А те, що незабаром закінчиться війна й німці всією своєю силою накинуться на їхню пущу і, як зайців, перестріляють усіх партизанів, цього вона не припускає і в думках.

— Слухай, а ти знаєш, де знаходиться Сталінград? — запитав Антон.

— Далеко, — сказала Зоська.

— Оце відповідь! — кисло посміхнувся він. — У школі за таку відповідь що ставили?

— Двійку, — посміхнулася Зоська.

Антон підвівся на ноги, одяг у рукави кожушок. Зоська, що стояла навпроти, обома руками взяла його за рукави вище ліктів.

— Ми ж не в школі, Антошо. Ми свій іспит склали, — сказала вона, зітхнувши.

— Коли б це так, — одказав він