Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Міг би, — відказав Фродо, — проте додав би: «Вантаж спостережливий». Ти пильнуватимеш, але тільки якщо пообіцяєш розбудити мене за півночі до світанку, коли нічого не трапиться раніше.

Глупої ночі Фродо виринув із глибокого темного сну, відчувши, що Сем термосить його.

— Прикро тебе будити, — прошепотів він, — але ти сам попросив. Кілька секунд тому мені причулося, ніби щось тихо хляпає та нюшкує; але такі дивні звуки можна часто почути на річці вночі, авжеж?

Сем ліг, а Фродо сів, загорнувшись у коцики та борючись зі сном. Хвилини чи години спливали повільно, нічого не відбувалося. Фродо щойно зібрався скоритися спокусі й прилягти, коли це темна примара, ледь помітна, підпливла близько до пришвартованих човнів. Раптом у тьмяному світлі з’явилася довга біляста рука, що вхопилася за планшир, а двоє блідих, схожих на світляків очей, холодно світилися, зазираючи досередини, потім глянули вгору і втупились у Фродо на острівці. Вони були не більш як за крок чи два від нього, і гобіт навіть чув легенький свист віддиху. Тоді Фродо підвівся, витягнувши Жало з піхов, і зустрівся з очима. Їхнє світло негайно зникло. Пролунали ще якісь шипіння та хлюпання, а тоді темна примара у формі колоди шугнула в ніч униз за течією. Араґорн заворушився вві сні, повернувся й сів.

— Що там? — прошепотів він, зриваючись на ноги й підходячи до Фродо. — Я щось почув крізь сон. Чому ти вихопив меча?

— Ґолум, — відповів Фродо. — Принаймні я так думаю.

— Ага! — сказав Араґорн. — Отже, тобі відомо про нашого малого переслідувача, так? Він чимчикував за нами через усю Морію аж до Німроделю. Відколи ми пересіли в човни, він ліг на колоду і плив позаду нас, гребучи руками і ногами. Раз чи два я намагався впіймати його вночі, та Ґолум хитріший за лисицю і слизькіший за рибу. Я сподівався, що мандри рікою виснажать його, та де там: він надто вправний гребець...

Завтра ми спробуємо рухатися швидше. А зараз лягай — решту ночі я стоятиму на чатах. Я хотів би впіймати ту нечисть. Він може нам знадобитися. Та якщо це мені не вдасться, тоді доведеться від нього відірватися. Ґолум дуже небезпечний. Попри те, що сам здатен убити посеред ночі, він може ще й вивести на нас будь-кого з ворогів, котрі вештаються десь поблизу.

Минула ніч, але Ґолум уже не блукав біля них, як тінь. Після того Загін постійно був насторожі, проте до кінця річкової подорожі Ґолум так і не з’явився. Якщо він і далі плив за ними, то був дуже обережним і хитрим. За Араґорновим наказом, мандрівники підганяли човни розмашистими гребками, і береги хутко пролітали обабіч. Але тепер товариші майже не мали нагоди роздивлятися місцевість, бо подорожували головно ночами й у сутінках, а вдень відпочивали і переховувалися, наскільки це давали змогу робити прибережні терени. Так без пригод збігли сім днів мандрів.

Погода й далі була сірою та похмурою, вітер дмухав зі сходу, проте коли вечір наблизився до ночі, небо вдалині на заході проясніло, відкривши між сірими полями хмар жовті й блідо-зелені ставки імлистого світла. Білий серпик нового місяця мерехтів у тих далеких озерах. Сем поглянув на нього і звів брови.

Наступного дня місцина обабіч почала швидко змінюватися. Береги вивищувались і ставали кам’янистими. Невдовзі подорожани вже пливли між землею скелястих пагорбів, а по обох берегах здіймалися круті схили, які потопали у глибоких хащах колючок і терену, перевитих ожиною та повзучим зелом. Далі стояли невисокі порепані стрімчаки і стовпи сірих побитих негодою каменів, темних від плюща, а за ними височіли хребти з покрученими від вітру ялинами на них. Загін наближався до сірих теренів горбистої землі Емин-Муїл — південного узграниччя Дикого Краю.

Довкола стрімчаків і камінних стовпів пурхала безліч пташок, цілий день у високості кружляли пташині зграї, чорні на тлі блідого неба. Коли мандрівники того дня спочивали в таборі, Араґорн із підозрою стежив за польотами того птаства й розмірковував, чи не вчинив, бува, Ґолум якоїсь капості й чи не поширюються тепер вісті про їхню подорож у глушині. Пізніше, коли сонце вже сідало й побратими заворушилися, ладнаючись у дорогу, він помітив у пригаслому світлі темну пляму — чималого птаха, що летів високо й далеко, то виписуючи кола, то ширяючи поволі в напрямку півдня.

— Що то, Леґоласе? — запитав, указуючи на північне небо. — Це і справді орел, чи мені здається?

— Так, — відказав Леґолас. — Це орел, орел на полюванні. Цікаво, що би це означало? Адже до гір далеко.

— Ми рушимо, лише коли зовсім стемніє, — мовив Араґорн.

Настала восьма ніч їхніх мандрів. Тиха та безвітряна: сірий східний вітер затих. Тонкий півмісяць нічного світила рано заховався за блідий горизонт, але небо вгорі було чисте, і, хоча віддалік на Півдні здіймалися чималі гребені хмар, які досі ще ледь пломеніли, на заході вже ясно блищали зорі.

— Ходімо! — мовив Араґорн. — Спробуємо здійснити ще одну нічну мандрівку. Ми наближаємося до закрутів Ріки, які я знаю не дуже добре, бо ніколи не подорожував у цих краях водним шляхом, принаймні звідси й до порогів Сарн-Ґебіру. Та якщо мої підрахунки правильні, до них іще багато верст. Однак небезпечні місця траплятимуться і до того: скелі та кам’янисті острівці серед потоку. Нам слід бути дуже обачними і намагатися не веслувати надто швидко.

Семові у передньому човні відвели роль дозорця. Він вихилився вперед, дивлячись у пітьму. Ніч дедалі темніла, проте зорі вгорі сяяли навдивовижу ясно й поверхня Ріки мерехтіла. Було близько півночі, подорожани пливли вже деякий час, відклавши весла, коли Сем зненацька скрикнув. За якийсь сажень попереду в потоці бовваніли невиразні темні форми, й він почув гомін бурхливої води. Прудка течія метнулася ліворуч, до східного берега, де русло було чисте. Звернувши за течією, вони побачили — цього разу зовсім близько — бліду піну на Ріці, що розбивалась об гострі скелі, які виступали далеко в річище, ніби рядок зубів. Човни збилися докупи.

— Егей, Араґорне! — закричав Боромир, коли його човен наштовхнувся на першого човна. — Це