Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ущелина десь існує, він переконаний.

Він пробіг далі, стишивши темп, підвертаючи собі щиколотки на нерівному ґрунті. Й — о диво! — за кілька метрів справді побачив розколину у вапняку. Вона була широка. Принаймні на початку. Потім, десь у кінці скелі, вона звужувалася.

Каздан пірнув у розколину, помітивши природні приступки на одній із її стін.

Через кілька хвилин Каздан був уже на дні. У прямому значенні слова. Він спустився вниз щонайменше метрів на двадцять. Підвів погляд. Обидві стіни були нерівними, вони то наближалися одна до одної, то віддалялися на різній висоті, проте тут, на дні, починався прохід, який мав постійну ширину метрів зо три.

Каздан рушив уперед, не знаючи, чи то він заглиблюється в пастку, чи справді знайшов прохід, який дасть змогу непомітно наблизитися до «Колонії». Чи, може, просто схованку, де зможе дочекатися ночі. Він ішов і йшов. Хотів принаймні перевірити інтуїцію. Побачити, чи цей прохід виведе його на нижнє плато, на рівень «Колонії Асунсьйон». Можливо, він утратив пильність, відчувши себе в безпеці. Можливо, виснаження дало нарешті про себе знати. Та коли почув шарудіння в себе за спиною, то було вже пізно.

Наступної секунди він лежав на землі. Долічерева, з розкинутими руками, не встигнувши навіть дотягтися рукою до пістолетів.

Минула мить.

Він відчув коліно, що вперлося між його лопатками, і щось гостре встромилося йому в потилицю.

Потім лайка, вимовлена пошепки.

Тиск послабився.

Каздан звівся на лікті й спромігся подивитися через плече.

Позаду стояв Волокін.

На ногах грубі черевики. Ноги розставлені. Обличчя зеленаве.

Одягнений в уніформу «Колонії», полотняні штани й блузу, з-під якої виглядали голі груди, — він тримав у руці щось подібне до простого списа. Палиця, на кінці якої він прив’язав шнурком від черевика загострений кремінь. Обличчя хлопця було обліплене зеленим лишайником, який робив його очі схожими на двох привидів, одержимих галюцинаціями.

Неймовірно патетичний, але живий.

Каздан усміхнувся.

Тепер вони вдвох, і «Колонії» буде непереливки…

82

Він не встиг додумати свою думку, як нагорі почулося гуркотіння моторів. Автомобілі. Один, два, можливо, навіть три. Почулося клацання дверцят. Кроки на краю ущелини. Вони вистежили їх. Загнали в пастку, на дно ущелини.

— Каздане!

Голос Гартмана, що відбився рикошетом від скель. Серйозний. Стриманий. Але змінений. Лють. Ненависть. Емоції. Учителеві вже, напевно, повідомили про смерть сина.

— Відповідай! Ми знаємо, що ви там!

Каздан мовчав, дивлячись на Волокіна, який був у стані шоку.

Гартман зареготав.

Каздан уявив собі, як цей регіт зблискує в промінні сонця.

— Думаєш, я оплакую сина? Думаєш, я страждаю, що він помер? Мій син віддав себе в жертву, як і всі ми себе віддамо. Ми на це не зважаємо. Ми — першопрохідці. Піонери. Це нормально, що ми приносимо себе в жертву. Ми належимо до прогресу, логічного й необхідного!

Це були ті самі слова, які промовив Ганс Вернер Гартман, коли його допитував американський психіатр, у Берліні 1947 року. Божевілля перейшло у спадок від батька до сина.

— Каздане!

Чилієць звертався лише до нього. Перевага віку. Це давало йому можливість розіграти одну карту. Вступити в діалог із божевільним, а тим часом Волокін підійметься на поверхню.

Каздан ухопив хлопця за плечі. Його обличчя, обліплене зеленим мохом, було схоже на жувальну гумку з хлорофілом.

Вірменин дістав із-за пояса USP.45 Н&К. Тицьнув пістолет йому в руку. Схопив обойми, які зібрав на трупах, і поклав їх у кишені його блузи. Без жодного слова показав на небо над їхніми головами. Підіймайся. Потім іще одним жестом пояснив: я поговорю з тим психом.

Волокін запхав пістолет за пояс і став відразу підійматися по скелястій стіні. Майже водночас у проході почувся свист. Двоє чоловіків завмерли. Переглянулися. Їхні скривлені обличчя було останнім, що вони побачили. Спіраль диму розповзлася по ущелині. Потім іще одна. Ще. Сльозогінний газ. Класична техніка, щоб викурити здобич із нори. Каздан відступив назад. Стулив поли куртки. Втягнув голову в комір і затримав подих. Із наповненими слізьми очима він намагався відійти якнайдалі від кислотних хмар, сподіваючись, що Волокін уже підіймається нагору по скелястій поверхні стіни, ховаючись за хмарами білого диму, які його маскували.

Він оглянув прохід і помітив іще одну перевагу. Дим матеріалізував повітря у вертикальному проході й лінії лазерних прицілів стали видимі. Червоні скошені лінії, які ковзали, шукаючи цілі на дні ущелини. І натомість викриваючи позиції стрільців, які стояли нагорі.

Їх там було четверо, але Каздан не був у цьому впевнений на сто відсотків. Там могли стояти й інші люди з пістолетами в руках, які не мали лазерних прицілів. Він відступив іще далі й був вражений красою цієї миті. Червоні лінії були схожі на струни арфи, пурпурової і величної. Тепер залишилося тільки дочекатися прекрасної музики…

— Каздане!

Він уже не міг дихати. Не міг бачити. Намагався тільки напружити слух, чекаючи пострілів, які подадуть йому сигнал також лізти нагору.

— Я пропоную переговори! — крикнув він, на мить зробивши короткий і судомний вдих.

Натомість знову регіт Гартмана.

Божевільний, наче дзвін кимвалів.

— Переговори про що? І з ким? Це кінець, Каздане. Ви були для нас лише одним етапом. Випробуванням, яке послав нам Бог. Останнім перед перемогою.

— Якою перемогою?