Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (27.03)

Четвер. 

Термін: 20 тижнів з половиною.

Я прокинулася й перше, що я відчула — це як малюк штовхнув мене. Ніжно, як ніби вітається. Я всміхнулась і притулила долоню до живота.

— Доброго ранку, зіронько, — прошепотіла я. — Ти мій маленький супергерой, правда?

Але потім я взяла до рук телефон — і ледь не впустила його. У класовому чаті вирувала паніка.

«Той дивний зник!»

«Його не знайшли в лікарні. Просто втік. Це вже офіційно.»

«Кажуть, залишив записку... про “виконання долі”»

«Директор нервує. Всі в шоці.»

Я сиділа, дивлячись в екран, поки серце не почало калатати так, ніби хотіло вибити мені грудну клітку.

Я одразу написала Денису:

— Той псих пропав. Його немає в лікарні.

Через секунду отримала відповідь:

— Я їду до тебе. Не виходь з дому.

Але... я вже стояла біля вікна. І бачила щось. Щось, що мене злякало до кісток.

На лавці навпроти сиділа фігура. Спиною. В сірій куртці. І я не знала чому, але… в мені щось сіпнулося.

"Це не він. Це не він. Це не він," — повторювала я подумки, але ноги самі потяглися до виходу. Як дурна. Як зачарована.

Я написала швидке:

— Я на подвір’ї. Подивлюся, чи це він.

Денис:

— Віка, стій. Не рухайся. Я вже їду.

Але я вже вийшла.

Я зробила кілька кроків… ще кілька… І він обернувся.

Він.

Його обличчя було зовсім інше. Спокійне. Майже лагідне. Він усміхнувся.

— Привіт, Віко, — сказав тихо. — Я чекав на тебе.

— Залиши мене в спокої! — я відступила, серце гупало в горлі. — Я викличу поліцію.

— Не треба. Я не нашкоджу. Я просто покажу тобі щось. Обіцяю, ти зрозумієш.

— Ні!

Я розвернулась — і побігла. Але...

Я не добігла. В очах потемніло. Паморочилось. Я не знаю, чи він щось зробив, чи це я сама… впала. Раптово. Все.

Темрява накрила мене, як мокра ковдра.