Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (продовження: 27.03)

День почався паршиво. Я прокинувся рано, в голові крутилися тисячі думок — про цього хворого, про Віку, про її дивні сни й про те, як я вчора ледь не зламав стілець, коли почув, що той виродок дивився на неї з вікна їдальні.

Віка лежала поруч, дихала спокійно, і я тоді поцілував її в скроню.
— Залишайся вдома. Відпочинь. Я буду на зв’язку, — прошепотів.

Вона кивнула сонно, навіть посміхнулась. Я не знав, що бачу її востаннє цього дня.
 

---

10:23.

Сиджу на уроці, викладач щось говорить про «соціальний вплив». Телефон завібрував.

Віка:
— Той псих пропав. Його немає в лікарні.

У мене пальці стали крижаними.

Я:
— Я їду до тебе. Не виходь з дому.

Вона:
— Я на подвір’ї. Подивлюся, чи це він.

Бл*ть.

Я зіскочив зі стільця, вийшов із класу. Біг до парковки так, ніби від цього залежало життя. А, може, й залежало.

Але на півдорозі згадав: бензин. Вчора не заправився. Дурень. Я вдарив по керму й викликав таксі.

Поки їхав — набрав її. Тиша.

Ще раз.

Абонент поза зоною.

Пульс стукав у скронях. Піт стікав по спині, ніби я щойно вибіг з сауни.
Таксі сунулося, як черепаха.
 

---

11:07. Дім.

Я влетів до будинку.
— Віка! — крикнув. — Ві-і-і-ка!

Тиша.

Серце впало. Я пробіг усі кімнати — ліжко застелене, телефон на підзарядці — ні. Його нема. Зате її куртки — теж. Не взяла. Пішла в халаті?

Я побіг у двір. Погляд впав на щось сіре, зім’яте, біля лавки за огорожею. Куртка. І щось блищало поруч.

Її телефон. Розбитий.

— Ні, ні, ні... — прошепотів. Голос зірвався.

Я схопив куртку, затис у кулак. Пахла нею.

І тоді вперше за довгий час я не зміг стримати себе. Впав навколішки.

— Бляха, Віка… Де ти?
 

---

Я викликав поліцію. Потім маму. Потім батька. Всі включились.

Поліція приїхала через 9 хвилин. Вони оглянули територію. Я весь час повторював:

— Вона не втекла. Вона не могла. Її хтось забрав. Забрав. Ви чуєте?

Один із копів сказав:

— Ваша дівчина нещодавно повідомляла про переслідування? Можливо, це пов’язано.

Я кивнув:

— Цей виродок. Він не просто “дивний”. Він божевільний. Він... Він одержимий.

Поліціянт задумливо глянув на мене:

— Ми зробимо все можливе. Але час грає проти нас. Якщо її забрали — кожна хвилина важлива.

А я просто стояв із її курткою в руках.

І клявся собі:

Я тебе знайду. Хоч би де ти була. Хоч би з ким. Я тебе заберу назад.