Читати книгу - "Лялька"

В голосі старої чути було роздратовання.

Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.

Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.

Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.

Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.

Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», — подумав Вокульський.

В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.

— Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?

— А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, — усміхаючись, відповів батрак.

— То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?

— Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.

— А ви, дядьку, що тут робите?

— Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.

— І добре вам тут?

— Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.

Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.

Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.

Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.

— Чи не було тут панни Феліції? — запитав він. — Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.

— А що тут робить пан Старський?

— Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки — не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.

— А чим йому погано?

— А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, — вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, — що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя — добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).

Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.

— А що пан Старський робив досі?

— Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!

— Звичайно, — підтвердив Вокульський, вже трохи заспокоївшись щодо суперника, «Такий не звабить панни Ізабелли».

Вони дійшли до кінця парку; за огорожею якого видно було ряд цегляних будинків.

— О, бачите, яка оригінальна жінка наша господиня! — мовив Охоцький, показуючи на будинки. — Бачите оті палаци? То все житла для слуг — кожне на чотири родини. А отой дім — притулок для наймитських дітей; там їх бавиться штук з тридцять, всі вмиті й причепурені, як паненята… А отой будинок, ніби дача, то притулок для старих, яких там зараз четверо; щоб не нудьгувати, вони перебирають та сортують волосінь на матраци для гостей.

Я тинявся по багатьох місцях нашої батьківщини і скрізь бачив, що слуги в панів живуть, як свині, їхні діти бабраються в болоті, як поросята. І коли я вперше потрапив сюди, то не повірив своїм очам. Мені здалося, що я опинився на острові Утопії[113] або відкрив сторінку нудного моралістичного роману, де, автор описує, якими повинні бути пани, але якими вони ніколи не будуть. Подобається мені ця бабуся. А якби ви побачили, яка в неї бібліотека, що вона читає! Я остовпів раз, коли вона попросила мене пояснити їй деякі положення теорії еволюції, якої вона не визнає тільки тому, що автор вважає боротьбу за існування основним законом природи.

В кінці алеї показалась панна Феліція.

— Що ж, ідемо, пане Юліане? — запитала вона Охоцького.

— Підемо, і пан Вокульський з нами.

— Га-а-а? — здивувалася дівчина.

— Ви не хочете, щоб я йшов? — спитав Вокульський.

— Будь ласка, але… я думала, вам буде приємніше в товаристві пані Вонсовської.

— Дорога панно Фельцю! — закричав Охоцький. — Тільки не удавайте з себе в’їдливої, бо з цього нічого не вийде.

Ображена панна пішла вперед до ставка, а Охоцький з Вокульським за нею. Вони вудили рибу до п’ятої вечора на самому осонні, а день був душний. Охоцький впіймав дводюймового пічкура, а панна Феліція обірвала на рукаві мереживо. З цього приводу в них виникла суперечка про те, що молоді панни не тямлять, як держати вудку, а чоловіки не можуть і хвилини всидіти без балачки.

Помирив їх тільки дзвінок, що скликав на обід.

По обіді барон пішов у свою кімнату (в ці