Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Неймовірний страшний галас здійнявся в хаті, у кімнатах, у сінях і на ґанках. Дуки та бідарі обнімалися.

– Не буде жебрацтва у горах! – кричали піднесено. – Не дамо зневажати свободу, стару матір, шанувати нам її, як дійну корівку.

Галас тривав, підіймався хвилями і бушував обійстям, наче повноводий потік.

Тим часом Дмитро просив повернутися до ради, щоб порадитися, як допомогти всім, хто голодує і недоїдає.

Спочатку виступив Штефанко Василюк. Благав усіх людей, просив старих суддів, аби переказували від громади до громади, щоб передовсім шанували і добре доглядали худобу:

– Це є найдавніша наука для голодного року. Худобі дати все, що можливо. Не продавати корів, не яловити, не телити, ані, борони Боже, не нищити, не забивати на м’ясо. Вони вас прогодують і ваших дітей. Хто не має паші, кому паші замало, нехай іде до таких, як я, що мають паші досить, хай приганяють корівки, нехай і дітей до хати принесуть. Є ще сонечко – буде й весна.

Промова Штефанка сподобалася всім. Зголошувалися один поперед іншого, аби годувати худобу бідарів або їхніх дітей, допоки є тугі часи.

Наступним говорив Філько Желєнський. Штефанко думав про те, що буде тепер, а Філько – що буде пізніше. Смикаючи вуса, то дивлячись під стіл, то ніби з нехіттю відвертаючись від тих, що дивилися на нього, говорив, як завжди, трохи строго:

– Досить уже тугих років. Треба з тим покінчити раз і назавжди, зробити лад. Корчувати треба, землі скопати і навіть зорати і сіяти, все сіяти: ячмінь, пшеницю і турецьке зерно – кукурудзу. Як тільки сніг зійде. Дам насіння, скільки зможу, приходьте, покажу кожному, яке в мене зерно на тому місці виросло, де перед тим ведмідь корови бив.

Нікому не сподобалася промова Філька. Принаймні ніхто вголос не висловив йому підтримки.

– Тут не поля, не Поділля, – кричали, – тут ніхто не буде брати тягар гріха на плечі, землі не буде калічити. Ми не подільський рід, тут не панщина. Тут ніхто не буде гнути спину, як віл. І кінь гірський плуга не витримає, не хоче неволі. Ліпша навіть із голодом свобода, ніж сита неволя.

Найбільше гарячкував старий Шкіндів стрий:

– До того вже дійшло, що на волів маємо обернутися? До такої дурості договорилися? Ой, видно, Фільку, хоч ти є чесний чоловік і справедливий, але ж із панського роду. Добровільну неволю хочеш тут запровадити? Ви роздали панам і цісарям гроші та скарби, захотілося вам показувати з себе гонорове юнацтво, а тепер що? Але вже не робім за то сварки, згода то згода. Бо й так собі все відберемо. Гуртом підемо на доли, як це Дмитро сказав у Дідову суботу, перевернемо світ за цісарською згодою, за цісарським наказом. Та це – що інше. Не буде нам там біди. А тим часом якнайскоріше посилаймо до цісаря по зерно.

Дмитро пояснював, що і на долах нестаток і що тепер зібралися не для того, щоб говорити про якісь напади, а про допомогу голодним. На допомогу цісаря, – сказав, – узагалі не повинні чекати, бо вільний народ сам собі допомагає. Потрібне зерно, а потім будемо і про те думати, що каже Філько.

Рада потрохи розколювалася, як завжди буває в незгоді, – всі говорили, а ніхто не слухав.

Помирив усіх Шумей. Притягнув важку бербеничку, повну грошей. Несучи, хекав і важко дихав. З розмаху поставив її на столі, аж стіл затріщав.

– Їсти чи сіяти, але зерно потрібне. Це даю на зерно, нехай кутські гроші не марнуються, нехай не снядіють у бербениці. Хай до нас не лізе неволя. Вона завжди ладна пхатися вслід за голодом. І в цісарське слово вірю, але чи ми не дуки? Чи ж мусимо чекати на цісарську поміч, чи ж ми гірші за нього, ґазди?!

Шумей радісно реготав від задоволення.

І знову частував щиро й уважно кожного зокрема, аби голод не заповз, аби когось не вхопив, бо голод – то зараза.

Після Шумея один за одним зголошувалися інші. Дмитро ревашував, ретельно все записував. Кожному дав дощечку, ревашовий розрахунок, скільки той дав, скільки має ще дати. Дощечки залишив у Шумея. Усі разом ще обмірковували, скільки збіжжя купити, як ділити збіжжя, як тим часом годувати людей молоком і тим, що хто має.

Тим часом по селах, старим звичаєм, кожен, хто чим міг, рятував голодних. У старого Василюка було вісімдесят дійних корів. Коло корів поралася вся родина разом зі службою. Рік був дуже багатий на молоко. Кожного дня доїли понад десять тергів і стільки ж розходилося до вечора. Не раз домашні, виснажені працею, доглядом за коровами і видаванням молока й сиру, ввечері падали з ніг, засинали будь-де і, лише трішки поспавши, опівночі самі сідали поїсти. Бо всім, навіть ситим людям, так хотілося їсти, як ніколи. Якась гарячка сиділа у животах, голод, як букова ватра, підгодована вітром, гудів і швидко пожирав їжу, то – як прибита вітром ватра – пригасав, затаївши лють, а згодом втомлено, ліниво розгорявся і знову поглинав свою поживу. Коли комусь вдавалося потрапити на доли і він бачив поля збіжжя й оброблені городи – голод у ньому стихав.

У Василюковому обійсті, окрім мандрівних, принагідних гостей, були ще гості постійні. Цілу нову хату віддали тим матерям, що прийшли відгодовувати голодних дітей. По колешнях чужих корів і телят доглядали разом із ґаздівськими. Ті, що були вимучені голодом і худі, поволі відновлювали сили. Гості працювали разом із господарями, годували й доїли корів. Усі ходили шукати молоденьку кропиву для хліба, грань на ніжну кашку для дітей і для виснажених голодом, корінь болотниці26 для сушіння. Бо великі хатні запаси танули дедалі швидше. Лише молока і сиру не меншало, а прибувало: сіна було багато, поволі з’являлася свіженька паша.

Штефанко, почорнілий від трудів та клопотів, завжди був догідливий і повний надії. Не лише допомагав тим, що зголошувалися, частенько згадував собі вже зранку бідніших побратимів, різних бідарів, що мешкали десь далеко і про яких не було звісток. Наказував наймитам: гей, синочки, може, пішли б аж під Гостовий, подивитися, що там у веснарках діється. Накладав на коней бесаги з ячмінним борошном, пляцками та сіллю, бо цього могло там бракувати, і ще, про всяк випадок, трохи бриндзи і квасного молока у бербеницях. Тільки один наймит пішов, уже