Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

яких, наче зі сторожових веж, можна було спостерігати за повсякденною суєтою, що оточувала їх із усіх чотирьох боків копіткого людського мурашника. Далі містилися дільниці багатих особняків, парки, розважальні сади та величезні простори, зайняті залізничними депо, бійнями, заводами та фабриками. І в серці цього міста, в його діловому центрі, Френк Алджернон Ковпервуд виріс у фігуру космічного масштабу. Чи не дивно, що декотрі люди ростуть і набирають силу до того часу, поки не перетворяться в такого колоса, що світ стає для них лише підніжжям? Або поки, як індійські інжирні дерева, не пустять коріння від кожної гілки і не створять навколо себе цілого лісу — лісу складних комерційних підприємств, розмаїта діяльність яких відбивається на найрізніших сферах життя. Міські залізниці Френка, немов гігантські ліани, обвилися навколо двох третин міста і висмоктували з нього соки.

1886 року, коли Ковпервуд замахнувся на міські дороги, їхній капітал не перевищував шести-семи мільйонів доларів (усі можливості випустити хоча б одну зайву акцію, виходячи з реальної вартості підприємства, були вичерпані). Тепер під його керівництвом цей капітал досяг шістдесяти-сімдесяти мільйонів доларів. Більшість випущених на ринок і реалізованих акцій розподілялася таким чином, що двадцять відсотків їх давали контроль над іншими вісімдесятьма, а ці двадцять відсотків перебували в руках Френка, котрий до того ж, закладаючи їх, отримував значні грошові позички. «Західно-чиказька компанія» випустила акцій на суму понад тридцять мільйонів доларів, і акції ці — в силу величезної пропускної спроможності міських залізниць і нескінченного потоку людей, котрі з ранку до ночі несли компанії свої важкою працею зароблені мідяки — котирувалися настільки високо, що тепер реальна вартість цих доріг втричі перевищувала суму, витрачену на їхнє спорудження. «Північно-чиказька компанія», майно якої 1886-го коштувало не більше мільйона доларів, тепер володіла капіталом у сім мільйонів і випустила акцій майже на п’ятнадцять мільйонів. Кожна миля шляху оцінювалася на сто тисяч доларів дорожче, ніж фактично коштувала її прокладка. Залишається тільки пошкодувати тих бідних трударів, потреби і сам факт існування яких створюють усе це багатство і котрі, проте, не розуміють, ні звідки воно береться, ні хто повинен цим управляти.

Уся ця гігантська кількість акцій — причому кожна стодоларова акція приносила від десяти до дванадцяти відсотків прибутків — перебувала якщо не в повному володінні Ковпервуда, то під його контролем. Одержувані ним під заставу акцій мільйонні позики не заносилися на рахунок контрольованих ним підприємств. Він просто купував на ці гроші земельні ділянки, будинки, екіпажі, картини та державні зобов’язання, не менш надійні за золото. Так він накопичував капітал у стійких цінностях. Після нескінченних праць і турбот із боку його перевантажених справами адвокатів і нотаріусів йому вдалося домогтися об’єднання всіх приміських ліній міських залізниць у «Консолідовану транспортну компанію». Кожна лінія мала самостійну концесію та самостійно випускала акції, але в результаті всіляких хитрих контрактів та угод всі вони перебували під контролем того ж Френка і становили одне ціле з іншими його підприємствами. «Північну» та «Західну компанії» він також мав намір тепер злити воєдино, створивши «Об’єднану транспортну компанію», і замість десяти- і дванадцятивідсоткових акцій «Північної» та «Західної» планував випустити нові шестивідсоткові стодоларові акції «Об’єднаної транспортної» й обміняти кожну стару акцію на дві нових, чим мав нібито винагородити акціонерів, а по суті — самого себе, бо це давало йому можливість привласнити засновницький прибуток, що сягав вісімдесяти мільйонів доларів. Подовживши свої концесії на двадцять, п’ятдесят чи сто років, він поклав би на плечі Чикаґо важкий тягар виплати відсотків на ці якоюсь мірою фіктивні цінності, а сам став би володарем стомільйонного капіталу.

Але подовження концесій було найважчим і найскладнішим завданням із усіх, які він перед собою ставив. Для цього потрібно було передусім перемогти або хоча б перехитрувати тих, хто розпалював пристрасті, всіма способами налаштовуючи населення проти Ковпервуда. Особливо шалене обурення викликала діяльність Френка, пов’язана з розширенням його надземних залізниць. До двох побудованих раніше ліній Ковпервуд додав тепер третю — «Сполучну петлю», яку він мав намір з’єднати не тільки зі своїми лініями, але і з чужими надземними дорогами, в тому числі — з Південною дорогою, яка належала панові Шрайхарту. Після приєднання Френк планував запропонувати своїм супротивникам платити йому за право пропуску їхніх потягів через його петлю. Тим усе одно довелося б на це погодитися, позаяк нова петля обслуговувала найактивніші квартали, де завжди була така штовханина, немов всі до єдиного мешканці Чикаґо змовилися хоча б раз на добу неодмінно там побувати. Таким чином, Ковпервуд одразу ж забезпечував би собі неабиякий зиск із своєї нової лінії.

Проект цей викликав небувале обурення з-поміж його ворогів. Зграя Арніла-Генда-Шрайхарта заявляла, що сам сатана не вигадав би такої штуки. Трумен Леслі Мак-Дональд, всі зусилля та помисли котрого з часу остаточного сходження на трон після смерті старого генерала, в газеті «Інкваєрер» були спрямовані на те, щоб вигнати Ковпервуда за межі Чикаґо, а за ним і панове Гейґенін, Гіссоп і Ормонд Рікетс вирішили вдатися до останньої відчайдушної спроби та підняли в своїх часописах гармидер на захист демократії. Місця для сидіння — всім пасажирам! (На дорогах Ковпервуда, звісно.) Годі чіплятися за поручні в години пік! Уранці й увечері з робочих брати не більше трьох центів за проїзд! Безкоштовні пересадки (на згаданих дорогах) — із західної на північну і назад. Двадцять відсотків валового доходу (з тих же доріг) — на користь міста! Нехай населення дізнається, нарешті, про свої права та привілеї! Більшість супротивників Френка підсвідомо схвалювала цю політику, явно ворожу його інтересам, але знайшлися ультраконсервативні чолов’яги, такі як Хосмер Генд наприклад, в яких вона вселила тривогу.

— Уже й не знаю, Нормане, — сказав він Шрайхарту. — Не подобається мені це. Розбурхати масу неважко, а потім спробуй їх втихомирити. Не забувайте, що це — Америка, неспокійна країна, яка марить соціалізмом, а Чикаґо — розсадник небезпечних ідей. Безперечно, якщо це допоможе нам розправитися з Ковпервудом, то вже нехай газети погаласують ще трішки. Сподіваюся, що вони зуміють вчасно зупинитися. І все ж таки не знаю, не знаю...

Пан Генд належав до такого типу людей, котрі вважали соціалізм найнебезпечнішою заразою, що перекочувала до Америки з Європи, яка гинула під гнітом монархізму. Як народ може бути невдоволений тим, що сильні світу цього — освічені, заможні, богобоязливі люди — вершать його долю? Чим це не демократія? Це вона й є, а він, Хосмер Генд, — один із заможних і богобоязливих... Чоловік презирливо та невдоволено пирхав, читаючи радикальну балаканину часописів. Однак усе, все,